Князь Кий

Тур мовчав. Старійшини теж мовчали. Сиділи кружка насуплені, заклопотані. Йшлося про долю племені — не кожен смів узяти на свої плечі такий тягар. Ждали слова сміливішого, мудрішого.

Кий, молодий, менш досвідчений, ніж інші, не стримався знову:

— Старійшини, якщо у нас немає або майже немає кінноти і городів, за стінами яких ми могли б відсидітися, то залишається одне — відступати, поки не пізно. Відступати на північ, у непрохідні ліси, як це колись робили наші діди та прадіди. А там об’єднаємося з іншими племенами нашого язика і…

Тут схопився старійшина Вовчий Хвіст. Лисий, борода — лопатою, очі люто вирячені.

— Як? Тікати? Кидати все: і поля, і луки, і борті, і села, і всіляке добро? Кий думає, що говорить?

Старійшина був ще не старий чоловік і могутній, мов дуб. Високий, широкоплечий, руки — як довбешки, а шия — хоч обіддя на ній гни! Про такого кажуть, що він однією рукою волові роги скрутить… Його лиса стовбуряста голова здіймалася над плечима, як велетенський буряк, і, спалена сонцем, виблискувала й відливала червоною міддю.

— Старійшина Вовчий Хвіст хоче битися! Це похвально! — сказав Кий спокійно. — Я теж хочу битися!… Тільки — як? Може, Вовчий Хвіст скаже?

Вовчий Хвіст повернув до нього густу, кошлату, як нехвороща, бороду і довгого носа. В очах — збентеження. Кий був не слабший за нього, але молодий, стрункіший, спритніший.

— Як? — старійшина довго думав. Потім сказав: — А як б’ють ворога?… Зустрінемо, зупинимо — і навалимося всією силою! Як же інакше? Якщо тікатимеш — не поб’єш!

— Так радив і Радогаст…

— У нього було обмаль воїв, — усього три чи чотири роди. А ми зберемо майже все плем’я!… І не намагайся, отроку, посіяти в наших серцях зерна сумніву й зневіри! — розсердився Вовчий Хвіст. — Твоє діло маленьке: сповістив — і сядь! А ми будемо думати!

— Так, так, — закивали головами старійшини родів. — Треба подумати і вибрати воєводу або князя! Замість померлого Божедара… Треба подумати і про те, як і де зустріти гуннів!

— Давайте думати, — погодився Тур. — Хто скаже?

Знову підхопився Вовчий Хвіст.

— Моя думка — зібрати весь полянський полк, знайти рівну місцину і стати сукупно, щоб перетнути шлях Ернакові! Сила у нас немала, і боги допоможуть нам!

— Згода, згода! — загукали старійшини. — Зібрати всіх, хто здатен тримати списа в руках!

— А якщо ми не спинимо гуннів? Що тоді? — спитав Кий. — Ми поляжемо, а жони, діти, старі?…

Вовчий Хвіст знову випнув наперед бороду.

— Що ж ти надумав — кажи! Може, тікати всім?

— Не тікати, а відступати! І жінкам, і дітям, і старим — усім! — відповів Кий. — Сьогодні. Негайно! Бо потім буде пізно!… Відступати в ліси — на північну окраїну полянської землі! А якщо й там невитримка буде, то ще далі — в землю деревлянську або й за Дніпро… А війську нашому, мені здається, не слід ув’язуватись у відкритий бій, де гунни матимуть перевагу, а потрібно теж відступити в ліси і з засідок нападати на поодинокі гуннські загони.

— І гунни передушать нас поодинці, мов кібець курчат! — розсердився Вовчий Хвіст. — Проти сили потрібна сила!

— Атож! Атож! — закивали головами старійшини.

Однак Кий не здавався.

— Проти сили потрібна не тільки сила, а й хитрість! Пригадайте, ведмідь який сильний, а й той тікає від малесеньких, але розлютованих бджіл, що нападають зі всіх боків і жалять у найнесподіваніші місця.

— Ти гадаєш, Ернак побоїться наших бджолиних укусів?

— Якщо кусати часто й дошкульно, — побоїться!… А головне — гунни побояться лісу! І носа не поткнуть до нього! Там ніяк розвернутися гуннській кінноті! А для нас — він захист, схованка! З-за кожного дерева, з-за кожного куща проспіває пісню смерті полянська стріла, просвистить і прониже гуннові серце наш спис!

Кий бачив, що не переконає старійшин. Вони йому не вірили тому, що він молодий, а ще тому, що Вовчий Хвіст був воєм, без сумніву, сміливим, хоча і нерозсудливим. Сміливість же завжди на виду, а розсудливість — у тіні…

— Бридня! Так може говорити лише боягуз! — гримнув Вовчий Хвіст. — Не личить воїнові ховатися в кущі! Хто хоче ховатися — хай ховається! А ми сміливо станемо на прю з ворогом! І хай допоможуть нам боги!

— На прю! На прю! — загукали старійшини. — Виженемо Ернака з нашої землі!

Кий згадав бій біля Родня і, сумно усміхнувшись, відійшов убік. Ніхто його не підтримав. Навіть отець промовчав. Невже ж він говорив не до ладу? Невже слова його були такі бліді, що не могли переконати старійшин у тому, в чому він сам глибоко впевнений і переконаний? Який жаль!… Що ж буде з полянами?

Що буде з родом русів?

Тим часом віче почало обирати воєводу.

Хтось гукнув:

— Тура!

Але Тур зразу сказав:

— Е-е, друзі, старий я став… І в руках сила не та, і ноги вже не так легко носять мене по землі, і зір мій слабне… Який з мене воєвода? Треба молодшого! Війна ж!…

З ним погодилися і загукали:

— Вовчого Хвоста!

— Хай Вовчий Хвіст буде полянським воєводою! А як переможемо, тоді подумаємо і про князя!

Коли гамір затих, Тур спитав:

— Чи всі так думають?

— Усі, усі!