Княжа гора

Ось iще скрiзь сiрiє птахою вечiр, ще птаха-вечiр дзьобає зорi в небi, п'є росу по левадах, кутаючись i грiючись у млистому туманцi, але вже має тiкати з села, бо ви тiльки погляньте на Княжу гору! З-за неï виростають i виростають темнi крила, затуляючи небеснi прозорi високостi, вони все помiтнiше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар мiняться, мiшаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цiєï птицi, яка летить, ïï остаточний колiр має витворитись аж тодi, коли вона прилетить iз-за гори, затуливши небо i полонивши землю. Княжа гора вiтриться тьмавими сплесками пiд грiзними крильми могутньоï й невiдворотноï птицi, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жеврiє освiтленими вiкнами хатiв, i вже скоро хижа птиця ночi всiдається мiж небом i землею, погасивши зорi та мiсяця, щоб здаватись iще страшнiшою i всевладнiшою. Вiд неï треба заховатись до хати, але й iз хати чутно, що чорна птиця на гадцi не має спати, як то сплять птахи вночi, вона шумить листям у саду, гiлкою грушi стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрiсi, глухо дихає в комин, ïй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутнiми крильми, а вона починає гоготiти громом, а ïй iз очей уже прискають довгi й раптовi приски блискавок, i хата сповнюється тривогою. Бо прилетiла гнiвна чорна птиця з Княжоï гори ïï посланцем, отже, то Княжа гора послала свiй гнiв сюди в долину до людей, i ти, щулячись, краєчком свiдомостi здогадуєшся, за вiщо такий гнiв наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжоï гори всi рiднi дiти — хай лисиця, хай борсук, хай кiзка, отож i вовк для Княжоï гори є своïм сiромашним духом, i вона оплакує його смерть так, наче рiдна мати. Чорна птиця ночi все кублиться й кублиться на землi, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомiтно засинаєш, бодай увi снi рятуючись вiд гнiву чорноï птицi, хай би вона швидше вiдлетiла, хай би замiсть неï прилетiла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою i свiжою росою. Просипаючись увi снi, чуєш гуркiтливий голос птицi, що гнiвається й гнiвається, вогнями блискавок блимаючи у вiкна, й жаль за сiроманцем просинається разом iз тобою, наче вiн також твiй зведений родич вiд вiтру. Так само, як стрекiтлива сорока чи дика кiзка, названi матiр'ю твоïми сестрами, а вовк

— уже начебто брат, тiльки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хiба в людей не водиться братiв недобрих, кровожерних, але ж i ïх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнiвається, аж хата вiд ïï гнiву труситься, мабуть, нiколи й не вiдлетить.

А потiм не вiриш своïм очам: вийшовши на подвiр'я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить iз Княжоï гори! Вiд чорноï птицi де-не-де лиш по темнiй пiр'ïнi виднiє, розгубила то в затiнку дерев, то в яру, то пiд стiною лiсу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, i в ïï свiтлi село смiється теплою материнською усмiшкою, й сам ти усмiхаєшся — до нестримноï рожевоï птицi, яка таки прилетiла, прогнавши птицю чорну, всмiхаєшся до Княжоï гори, яка вiд усiєï своєï щедроï душi подарувала цю веселу птицю всьому бiлому свiту!