Княжа гора

Хата стояла не в падолi Княжоï гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi — не знаходив молодоï та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовиннi весiльноï фати, у биндах, у квiтках, що молодий — у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли.

— А де музика? — поспитав пошепки.

— О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, — так само пошепки вiдказала баба Килина.

— А чом не спiвають?

— Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий.

— А де молода?

— Колись узнаєш, дитино, — зiтхнула баба.

— А де молодий?

— О, прилип, як шевська смола… Ген молодий, хiба не бачиш? Хазяïн — молодий, Остап Кiндратович…

I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi своєю жiнкою, обоє вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти ïхнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда.

— Так у молодого ж — онуки!

— Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! — мудро заперечила баба Килина.

За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:

— Весiлля ж, тату, весiлля!

А в самого сльози бринiли в голосi.

Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодоï, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ïï руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою — бо куди проти неï радiо чи телевiзору! — вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ïхню рiч, i та рiч перед твоïм зором оберталась на видиво живе.

— Була в Остапа на весiллi, — сокорiла баба Килина.

— Хай господь милує, — вишневощока тiтонька ïй. — Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив.

— Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.

— Там полюбились, либонь.

— Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ïï в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся — людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi.

— Ще мати ïï жива, тiльки недочуває, славна така…

— Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився…

— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом.

— То нiмцi взяли Меланку з дитиною.

— Атож, iз дитиною, — згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неï не знає.

— I на шибеницi повiсили ïï разом iз дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути.

— То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.

— Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався.

— Остап iз Меланкою не розписувались, правда?

— Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.

— А є такий закон?

— Якби не водився такий закон, то не розписали б.

— Iз покiйною…

— Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає.

— Вiн усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…

Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi — й тi чорнi, битi багровими жилками.

— I не дивiться так на мене, дiдуню, — смiється, — бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй.

— Та бачу, що нетутешнiй. — Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. — Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй.