Коханці Юстиції

Мені на мить здалося, ніби зараз пролунають і ще якісь виправлення та спростування. Не чоловік, а жінка. Не на березі річки, а коло озера. Не цього року, а позаминулого. Не в нашому місті, а в штаті Арканзас. І насамкінець вони нам скажуть: «І взагалі, шановні громадяни. Нічого такого не було. Ніякого трупа, ні голови. Це ми так жартували».

Але дальший текст залишався фактично без змін. Хоч наступного ранку оголошення вже не прозвучало. Не було його й у вечірньому випуску. І ніколи більше його вже не було.

І чим це пояснити — геніальним розкриттям справи чи її директивним закриттям, — я не знаю й донині.

Збурене місто ще деякий час похвилювалося й організовано затихло. А потім у нього з’явився цілком новий подразник і збудник.

15

Перекривати одну сенсацію другою — безвідмовний прийом інформаційних воєн. Тоді ми ще про це не знали, бо й інформаційних воєн тоді начебто ще не було. Але все так і вийшло.

Не минуло, здається, ще й тижня відтоді, як позатихали останні балачки про «берегового трупа», а наш вокзал певного ранку прокинувся, весь обвішаний червоними прапорами. І не було б у тому нічого надзвичайного, якби ті червоні прапори не мали чорного гакенкройца в білому крузі посередині. Перони та почекальні патрулювали військовики в уніформах вермахту, де-не-де світилися й високих чинів есесмани. Прогнали велику колону обдертих і побитих, закутих у кайдани червоноармійців. Євреїв шикували окремими групами, брутально розділяючи матерів та дітей.

Не один подорожній, висівши з потяга й забачивши таку веремію, ціпенів і роззявляв рота. Старі селянки хрестились, а молодняк біг наввипередки до головної зали, де, за чутками, роздавав автографи сам майор Топорков.

У місті починали знімати кіно, і всі хотіли протиснутися в масові сцени.

І тільки я ще довго вбачав якийсь незбагненний зв’язок між усією тією метушнею й так раптово забутим жахним інцидентом.

16

У цій історії є незнайдена голова. Точніше, голови в цій історії немає, бо її не знайдено.

Крім того, тут багато початого й незавершеного. Ви вже зауважили критичним оком не одну деталь чи лінію, з яких нічого не розвинулось. І навіть велику літеру Р Оповідач не витатуював собі на грудях у фіналі. Бо фіналу немає.

Незавершена історія перестає бути історією. Але більшість історій цього світу саме незавершені. Тобто ні, не об’єктивно незавершені. Вони незавершені для нас. Ми не можемо охопити ні початків, ні кінців, завжди перебуваючи десь поміж, на якомусь випадковому відтинку.

Що точно завершилося того літа — це моє завдовжки в десятиліття з гаком життя на привокзальній околиці. Завершилися родинні виправи в «Космос», суботні походи в лазню і вечірні прогулянки до варшавського 76-го потяга.

Пані Ірена вже не водить мене до парку на каруселі. Гіпсові олені вже не пасуться. Це завершилося.

Завершилися життя моїх батьків. Мама померла минулого року, тато на двадцять років раніше. Це дає мені змогу присвятити Їхній Пам’яті все, що тут написано, всю цю книжку з її коханцями.

Але якщо хтось із вас, прочитавши ці рядки, пригадає собі не лише ту далеку подію з трупом без голови, а й можливу її розв’язку, то я радо дізнаюся, чим там усе закінчилося, й тоді, напевно, допишу до кінця цей незавершений розділ.

Автор висловлює подяку:

Вадимові Заплатникову — за підказку числа вісім з половиною

Олі Михайлюк, Анатолієві Белову, Уляні Горбачевській, Маркові Токару та всій групі «Альберта» — за раптово інше обличчя одного з героїв цієї книжки

Богданові Турецькому, Іванові Бондареву, Тарасові Зеню, Петрові Ганцюку та Любові Соловці — за інспірації, консультації й підказки, без яких не було б найскладнішого розділу цієї книжки