...коли один скаже: Слава Україні!

22 серпня 1952 року з метою подальшого не розколювання визвольного руху С. Бандера залишиє пост Голови Проводу ЗЧ ОУН та планував перейти нелегально в Україну для продовження підпільної боротьби. Четверта й п’ята конференції ЗЧ ОУН 23-25 травня 1953 та 7-9 травня 1955 років відставку Бандери не приймали. У січні 1954 р. на підставі нібито отриманих з України повідомлень щодо реорганізації ЗЧ ОУН від Василя Кука та В. Охримовича були передані Ребетом Бандері. На їх базі була створена Колегія уповноважених в складі Л. Ребета, Зенона Матли і С. Бандери для полагодження суперечностей. В ході подальших переговорів конфліктуючі сторони не дійшли до порозуміння, і 20 лютого 1954 року була створена ОУН-закордоном.

Цей поділ в націоналістичному русі залишається складним та оповитим різними міфами. За перипетіями конфлікту в ЗЧ ОУН пильно слідкували цілими десятиліттями спецслужби СССР. Вони скеровували його в потрібне русло своїми агентурно-оперативними операціями й радіоіграми: через Мирона Матвієйка -«Травневого» під кодовою назвою «Звєно» та В. Охримовича -«Восьмого» під кодовою назвою «Траса», а також оперативною грою «Рейд» (імітація через агентуру контрольованого зв’язку ОУН через Польщу із ЗЧ ОУН).

Для остаточного вияснення всіх деталей даного конфлікту потрібно відкриття всіх спецархівів в Україні, Росії й на еміґрації. Однак на це, мабуть, потрібно буде чимало десятиліть і самовідданої праці фахівців. До того про вказані події можна лише висувати власні гіпотези та писати стосовно цього суб’єктивні рефлексії, перебуваючи під певним ідеологічно-політичним тиском дуже багатьох сторін даного конфлікту.

Кожен із членів ОУН і УПА чітко усвідомлював, що, воюючи за державну незалежність, на нього чекає певна й неминуча смерть. Тому слова С. Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 р. Головою Проводу ЗЧ ОУН, видаються цілком логічними: «Я приймаю Ваш вирок смерти». Він, як і його сотні тисяч соратників, бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху.

Радянська влада вбачала у Степані Бандері найзапеклішого ворога свого режиму. Шостого лютого 1946 року Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від Заходу видати Бандеру як «воєнного злочинця». Але ці та інші домагання не давали жодного бажаного результату. Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети — фізичне знищення керівника визвольного руху. Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб, сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання. Тимчасовими притулками стають помешкання в Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Брайбруку над озером Амерзе, біля Штарнбеґського озера, Мюнхені та його околицях.

Служба Безпеки ЗЧ ОУН розкривала плани підготовки таких замахів: 1) У 1947 році в Мюнхені з’явився агент МГБ Ярослав Мороз, який мав вбити С. Бандеру; 2) У 1948 року такий план намагався реалізувати агент з Польщі Володимир Стельмащук; 3) У 1950 році вбивство підготовляли агенти МГБ з Чехословаччини; 4) 1952 р. було вислало до Західної Німеччини для вбивства агентів «Лєгуда» і «Лємана»; 5) 1953 р. до Мюнхена був засланий агент «Стефан Ліпгольц»; 6) Весною 1959 агент КГБ Вінцік з Відня робив спробу викрасти сина Бандери, Андрія; 7) У 1959 р. КГБ підготувало агента-поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити С. Бандеру й заявити, що він помстився за співвітчизників, які там загинули. Крім цих агентів, КГБ у Німеччину відправляла кожен рік завжди нових. 15 жовтня 1959 року Степан Бандера поїхав додому сам. Зайшовши у підїзд, він отримує вистріл в обличчя синильнодіючою кислотою від агента КГБ Богдана Сташинського. Через кілька секунд сусіди на сходах знайшли тіло мешканця цього будинку, якого всі знали як «Степана Попеля».

В українському націоналістичному русі ХХ століття яскраво виділяється постать Степана Бандери, з ім’ям якого асоціюється національно-визвольна боротьба. Його громадсько-політична, організаційна та публіцистична діяльність багатогранна й дуже важлива саме сьогодні. Степан Бандера — автор багатьох праць, у яких ґрунтовно розроблено засади українського націоналізму. На жаль, тільки окремі його статті увійшли у збірник «Перспективи української революції».

Степан Бандера. Над могилою Євгена Коновальця

(Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голландія).