Королева Марго

Продовжуючи порівняння, ступицю колеса можна було б прирівняти до того єдиного перехрестя, яке було в центрі лісу і на якому збирались, коли їм доводилось заблудитись, мисливці, щоб звідти знову кинутись на полювання.

Через чверть години трапилось те, що завжди трапляється в таких випадках: по дорозі мисливці натрапляли на майже непереможні перешкоди, собаче гавкання загубилося десь вдалині, і сам король вернувся на перехрестя, клянучи й лаючись, за своїм звичаєм.

— Гей, д’Алансон! Гей, Анріо! — кричав він. — Ви тут, чорт візьми, байдужі й спокійні, мов чернички, що йдуть за ігуменею! І це називається полювання! Ви, д’Алансон, маєте такий вигляд, ніби вилізли з кубельця, а напарфумовані так, що коли б пройшли між звірем і моїми псами, могли б збити псів із сліду. А ви, Анріо, де ваша рогатина, де ваша аркебуза?

— Сір, — сказав Генріх, — навіщо тут аркебуза? Я знаю, що ваша величність любите самі стріляти в звіра, коли він б’ється з псами. Щодо рогатини, я погано володію цією зброєю, і вона не в ужитку у наших горців, що ходять на ведмедя з звичайним кинджалом.

— Чорт візьми, Генріх! Коли ви вернетесь у свої Піренеї, ви мусите прислати мені повний віз ведмедів, бо це, мабуть, чудесне полювання — вийти сам на сам із звірем, який може задавити вас! Слухайте, здається, чути собак. Ні, я помилився.

Король узяв ріг і затрубив. Йому відповіло кілька рогів. Враз з’явився якийсь псар і протрубив інший знак.

— Знайшли! Знайшли! — скрикнув король.

І пустився в галоп, а за ним усі, що зібралися коло нього.

Псар не помилився. Почулося гавкання цілої зграї собак, яких було понад шістдесят, бо на кабана спустили одну по одній кілька свор в місцях, де він пробігав. Король побачив, як кабан пробіг удруге, і кинувся за ним в лісну гущавину, з усієї сили трублячи в ріг.

Якийсь час принци мчали за ним. Але кінь у короля був такий дужий і нісся в запалі по таких урвищах, по таких густих чагарях, що спершу дами, потім герцог де Гіз із своїми дворянами, а далі й два принци змушені були відстати від нього. Ще якийсь час не відставав тільки Таванн, але й він, нарешті, відстав.

Усі, крім Карла та кількох псарів, що, сподіваючись на щедру нагороду, не хотіли покинути короля, почали з’їздитися до перехрестя.

Обидва принци стояли в довгому проїзді один коло одного. За сто кроків від них зупинився герцог де Гіз з своїми дворянами. На перехресті зібрались дами.

— Чи не здається вам, — сказав герцог д’Алансон Генріху, кивнувши на герцога де Гіза, — що він із своїм закутим у залізо ескортом виглядає, як справжній король? На таких нещасних принців, як ми, він і оком не хоче глянути.

— А чому ж би він мав поводитись з нами краще, ніж поводяться власні наші родичі? — відповів Генріх. — Ех, брате, чи ми ж з вами не бранці при дворі короля французького, не заложники нашої партії?

Герцог Франсуа здригнувся при цих словах і глянув на Генріха, ніби викликаючи його на дальші пояснення, але Генріх сказав уже й так більше, ніж звик говорити, і мовчав.

— Що ви хочете сказати, Генріх? — спитав герцог Франсуа, видимо, роздосадуваний, що зять не говорить і затримує з’ясування справи.

— Я кажу, брате, — відповів Генріх, — що ці озброєні люди, які ніби дістали завдання не спускати нас з очей, мають вигляд сторожі, призначеної, щоб перешкодити втечі двох осіб.

— Втечі? Чому? Як? — спитав герцог д’Алансон, якнайкраще удаючи здивування й наївність.

— У вас чудовий кінь, Франсуа, — сказав Генріх, докінчуючи свою думку, але удаючи, ніби змінює розмову, — я певен, що він міг би зробити сім льє за годину і двадцять льє від цього часу до полудня. Погода чудова, так і хочеться пустити повіддя. Гляньте, яка прекрасна дорога йде впоперек нашій. Вона не вабить вас, Франсуа? А в мене шпори аж горя і ь.

Франсуа не відповів нічого. Він тільки то червонів, то полотнів; потім наставив вухо, ніби дослухаючись, чи не чути шуму полювання.

— Вісті про Польщу справили враження, — сказав сам собі Генріх, — і в мого шурина є якийсь план. Треба б мені рятуватись, але я не рятуватимусь сам.

Не встиг він подумати цього, як під’їхали малим галопом кілька новонавернених, що були при дворі два чи три місяці, і з найприємнішими усмішками привітали принців.

Ясно було, що коли б герцог д’Алансон, спровокований відкриттями Генріха, вимовив слово, зробив рух, усі тридцять чи сорок вершників, що зібралися в цю хвилину коло них, ніби для того, щоб протистояти групі герцога де Гіза, допомогли б його втечі; але він відвернувся і, піднісши ріг до губів, затрубив на збір.

Тим часом новоприбулі, ніби гадаючи, що вагання герцога д’Алансона має за свою причину присутність гізовців, потроху втиснулися між ними і двома принцами і вишикувались із стратегічною вправністю, яка свідчила про звичку до військових диспозицій. Справді, щоб дістатися до герцога д’Алансона і короля Наварського, треба було пройти через їх лаву, тим часом як перед двома братами простяглась, скільки оком сягнеш, цілком вільна дорога.