Королева Н. Легенди Старокиївські

Але тяжко йдуть до кам’яного ґрунту залізні кілля. Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзвоники, металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: та-влені брили, а на них — купи монет, мов риб’ячої луски. Погари з чистого золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну.

Слутам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись велетенські скарби. І волф премудрий підносить Володимирові старовіку цінну зброю, ледве торкнену прозеленню старості:

— Перемогу віщує вона, князю наш!

Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні тетра-драхми. На них — написи: «Перисад» — ще можна розібрати грецькі літери.

Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикрашений чудовою горорізьбою з ясного золота. Обличчя красуні, а волосся — жмут сплетених гадюк. А під тарчею, на самім споді скарбової схованки,— срібний тризуб, як зірниця, світлий. Немов учора там його положено: такий ясний!

— То — посвятна річ! — промовляє волф-кудесник.— Не легковаж цього дару богів, князю наш!

Упросився волф з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож як буде вона без свого жерця?

А сам волф в серці ховає вкриту думку: «Таж, може, не греки дружину княжу, але він греків в правості своєї прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!»

І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве:

— Доволі буде нових гривен з цього срібла,— Обертає в руці монету з напівстертим написом: «Археонакт, архонт»,— на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била.

І цей знак «права водного» — тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: «Володимир, а се його сребро».

Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:

— Добре, князю, вчиниш. Добре! — притакує.— Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.

-Що і звідки знаєш??

А старий лише рукою помахає:

— А, я! Все знаю... А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка.

— Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули?

Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом:

— Ми — не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений.

Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових

подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє. Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас. А з-під довгої дідової киреї об’явилась ратиця, мов у цапа.

— Лишіть! — розказав Володимир і махнув рукою слугам: — Ідіть!

Вже виступив з поклоном останній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця.

«Все,— каже,— знаю... І ми,— каже,— даємо лише... Велес? Бог?»

«Таж не інакше,— всміхається на княжу думку дід,— Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув арка-дійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я... що отари стереже, що про звіро-ву дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся...»

Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки:

— Давні, прадавні згадки... Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони — великани, тож і рівні богам. А може — ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.

Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що — зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар,— та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів,— урозтіч... Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила... й тепер мені весело про це згадати.