Королева Н. Легенди Старокиївські

Ледве договорив, як залунали шалені удари меча раз за разом у двері світлиці. За мить, що в ній брати вхопились за мечі, відскочив засов, і дубові двері розчинились, а ними увірвавсь до зали ошалілий гість — Ерик. В правиці — двосічний меч, в лівій руці — золотий вінець, перстень й покривало — завій для нареченої, що їх, йдучи на нараду з братами, відіслала служницею своєму женихові Свангільд, замість листа зі словами: «Відкидаю тебе».

Таж було запізно вже: впало слово Свангільдиної присяги, боги чули його, а тіні предків були свідками.

— Пізно,— спокійно промовив Хорив до Ерика,— Беремо за ніщо твою загару: ненагідна вона. Годиться діві вчинити вибір,— так говорить старий, мудрий закон норманський. Може виріктись долі жіночої, коли приймає долю му-жеську.

— Як закон, то закон — до кінця! — метнув блискавки з чорних очей Ерик,— Хто вирікся долі жіночої, не сміє мати мужа до смерті. Най же присягне перед нами, що серця свого жодному не віддасть і слова любові від неї ніхто не почує.

І, неначе підстрелена мева, впала тиша у присмерк великої зали, під вирізувані, зчорнілі дубові сволоки широкого виспру. Лиш у великім ватрані тріщали могутні стовбури порубаних ялин і кидали між стурбованих людей снопи іскор. А за вікном тихенько хитали вітами, повні снігового навису велетні дерева й немов сумно лунав голос віхоли:

— Свангільд!.. Щаслива Свангільд!..

І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух. Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрана, швидко вилила з посвятного рогу троїстим надго-ном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулась до вікінгів:

— Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою.

На Ерика не кинула й погляду. Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, айв світі не існує.

Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнув біль нестерпний, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч:

— Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя! — й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров’ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст зірвався прокльон передсмертний: — Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в сто-крать меншу, як та, що нею було повне моє...

Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокійних вод плескались срібнокрилі лебеді, повітря дихало ароматами стиглих овочів, а над морями безкраїх степів дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки знайшли ту країну, але ж словом мудрим — не мечем і не вогнем — здобули її.

Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив — справедливий і мудрий — став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город — городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі співи на розраду могутньому Дніпру.

— Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах-во-лодарях,— сказала Свангільд,— Не знайде мене Ерик, що заклявся:

«Мені ти обіцяна, моєю й будеш, бо найду тебе скрізь».

А отже «кучерявий юнак» був уже близько, в цій-таки землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об’явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім присмерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Свангільди-ною річкою. Очі заплющені — й не бачить він Свангільд.

І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:

«Обіцяна — будеш моєю...»

І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю — одно, але долі не кинеш по дорозі: вона — все при тобі.

І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів,— невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона — все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть:

— Не прості то птахи у князівни. То — духи таємні у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророкині. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скот’ї, щоб її не загнала в ліси-драговини. Нема рани такої, щоб не злічила...