Королева Н. Легенди Старокиївські

Так сказали думні мужі, дорадники, дружина. Так вирішив і стольний люд.

І таки була то ясна правда. Бо ж, коли зібралось духовенство «погребеніє творити» й відспівало «посліднє цілування»,— лише два дружинники, як дитину до сну, Аскольдове тіло — до труни тисової уложили. Товаришів же його, що з ним й до смерті сябрували,— хрестом довкола княжої могили поклали:

— Най християнською кров’ю охрещений буде Святови-дів «Слуп».

А дуб гостроверхий, що, мов свічка рівна, над могилою княжою зеленів, назвав люд «княж-дубом». І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві «на життя і на смерть словом мінялись»,— не вином-медами на учтах пишних слово вірності запивали, а йшли до потоку під «княж-дуб». Там водою, що кров’ю вірних воїв Аскольдових і кров’ю князя чесного була освячена, рукою начерпнувши, один одному напитись давали, щоб вірність тривала — «На цім світі — і далі»!..

Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже ціла Русь-Україна ставала християнською. Однак у гущах Радомишльських, в байраках Ржищевських, по танях Госто-мельських та Ірпіньських, і в найближчих Київських — лісах Деміївських та Звіринецьких де-не-де курилися ще поганські жертовники. Таки твердо погань лісова своїх по-святних місць трималася, від людей та сонця праведного по хащах ховаючись.

Одної тихої, безвітряної днини, як свічка, згоріла Оль-мою збудована церква. Згоріла так тихо, що навіть ніхто й не помітив у Києві пожежі. Гадали в місті стольнім: купи вуглярів курять стовпом свіжого диму. Таж унедовзі на попелищі, саме на місці, де святий престіл стояв, мов з попелу виріс, щоправда, не такий вже й високий, але ж і чималий Святовидів «Слуп», з церковного підмурівку зложений...

Стояв знову. А дні, як за часів прадавніх, все пливли далі. Упливали на хвилях Дніпрових до Понту Евксінського роки і століття. У стольнім Києві княжив гідно отчич Мстислав Володимирович. І одного дня сталось, що князь аж надто втомився духом на довгій нараді з послами чернігов-ськими.

— Ні, годі вже! — мушу повітрям вільним думки провіяти, та й кості пром’яти!

І видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Проскакали Угорське Поле й уїхали в Звіринець-кий ліс. Перед прогулянкою мало підкріпився був князь трапезою. Масна була, корінням заморським міцно приперчена верещака з чорносливом грецьким та свининою свійською. І пики були, мов маслом налиті. А день напричуд паркий видався. І вогнем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що при боці була, а вона — така тепла, як тіло живе. Ех, би води студеної! Так де ж ти її на таких горах знайдеш!

— Таж як, княже наш ясний. Ось тут, у «княж-дуба» при руці «княжа вода» в потоці, мов на кризі настояна! — говорить старий дружинник.

Повернув князь свого бахмата до «Слупу», де вже давно й пам’яті не було про Ольмову церківцю.

Замість неї міцно стояв чотирикутний жертовник — стовп. А на нім дотлівало сарняче м’ясо, поганська офіра, синій димок до неба свердлом вкручуючи.

Здивовано дивився князь на димок. Перевів потім очі на княж-дуб і зачудувався. Ніде-бо в Києві не було такого дивного дуба: як тополя стрункий темно-зелений чіп!

— А-а! Це ж той, що з крові Аскольдової виріс... кажуть люде! — пролунало княжою думкою. — Файний же який, та й листям рясний!

А дуб — високий і міцний, лише верховіттям легесенько над поганським жертовником хитає. Шепотить м’ягко й сумно, немов дивуючись, як легко забуваєтся племенем людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слід свій лишає.

Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темній листві. Ніби лампада засвітилась. Приглянувся князь: аж при стовбурі «княж-дуба» вся в ясному промінні сяє-виблискує золотими шатами ікона Святого Миколая.

Спішився князь, впав навколюшки, як годиться, святій іконі вклонився.

— Ще від сьогодня приправляти камінь на відбудову церкви,— озвався до дружинників.— Най буде нова, міцна, кам’яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути їй у вигляді стовпа. Ім’я ж їй — Свято-Миколаївська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете,— першу варту вартуємо ми...

Сталось це року Божого 1113-го...

ПУТЬ СПАСІННЯ

^—Лк дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе!.. Дістану! Як пташку, тебе в золоту клітку замкну,— і моєю будеш! Не сховаєшся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?..

Голос базилевсового сестрича, Юстиніана, заломився. Гарячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької «зос-ти» — придворної дами, Анастасії.