Королева Н. Легенди Старокиївські

Аж баба Марія з ціпком й торбами вже кличе дівчатко:

— Веди-но, Марійко, до Святої Софії.

В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:

— Проти ночі, бабусенько? Таж я боюся? І не бачу нич! — Й до старої тулиться.— Ще, може, й відьму спіткаємо! Або кам’яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить!

А баба своєї:

— Е, не базікай! Бачу — не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шляху триматимусь. Ще й тебе доведу. П’ятдесят і вісім літ до Святої Софії в сю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лишилась, як і ти, доню, й з того часу в Господа на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у Святій Софії не бути. Не можна! Сьо-годня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і світ звеселив.

І щоб сном не зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого!

«Земля була пуста й порожня, — мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.

Тільки по самій середині землі — святе місто Єрусалим стояло, оподаль — села... Як же містові без села жити? Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єрусалима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляночка в бур’янах,— у лісах ховалися. Та ще: далеко-далеко від них — місто грішне, Вавилон, було. А в ньому сама татарва жила й грізний хан їхній — Ірод на наймення — панував...»

Так пізнавала Марійка благу вість євангельську й простодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли бабуся кажуть?

— А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима.

— Таж щойно розповідала!

— Але ще! Ще раз!

— Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували.

— Спаса, бабусю? Це тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від «душ добрих» дістаємо?

— Та не коли ж!

— Йой, як гарно! — стрибає мала.— То — найгарніший день у світі! — й немов на власні очі бачить те панство, що — тоді! — до Єрусалима з’їхалось. У золоті, у корзнах, самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні — як змії, пар-дусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування з’їхалось,— як же там без ловів? А як полювання — то, річ видима, і котюги ловецькі, й пардуси сорокаті.

Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах — казали — намальовано у Софії — скрізь по сходах, що церкву з палатами княжими колись споювали.

— Таж звісно: ігрища,— нав’язує баба квітку за квіткою в різнобарвний вінок своїх уявлень,— Гудці різні на пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані виграва-ють. Танцюристки панству на потішення, рукави додолу поспускавши, танцюють — різне виводять! Хлопці на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видираються. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єрусалимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалимській — рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь Володимир звелів... І як пройшов Христос Золотими ворітьми Єрусалимськими — у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! — ніхто й ніколи їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золота Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить.

А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.

1 справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.

— Йой, кажіть, бабусю, кажіть! — враз подасть голос, як баба замовкне.

— Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош погану. Христа ж звелів розп’яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть,— то й жити ж тоді не можна татарам. Бо ж як тоді церкви Божі палити? Міста християнські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?..