Королева Н. Легенди Старокиївські

Саме тієї весни, дуже рання, на буряних крилах, прилетіла з просторів позасвітніх перша громовиця — нестримана, шалена, буйна — радісна.

Мелюзина до печери свою отару загнати хтіла, щоб звичаєм своїм на верхів’я гір бігти й звідти бурею у ніг своїх милуватись.

Але вівці не ідуть до печери. На дощ тікають. Під зливою тісним гуртом збились, голови поспускали. Готові радніш смерть від зливи прийняти, як до сухої печери іти. А блискавка, як на пострах, коло самої печери у суху деревину вдарила. Як трут горить дерево, дарма що мокре. Мелюзина вхопила палаючу галузь та й з нею, мов зі смолоскипом — шусть! — у печеру. Стіни яскині освітлює: чи не нетопирі чорними гронами печеру обсіли? Огидним пахом своїм отару виганяють?

Але замість огидних тварин прекрасних коней побачила Мелюзина. Очима мудрими, ясними на дівчину дивляться... Без слів промовляє цей погляд, мовляв, «Не бійся, дівчино! Ми — долю тобі несемо!»

Глянула Мелюзина: колесниця золотом та слоновиною виложена. Сагайдак та двоє луків тугих — добрих! — до неї причеплено. Видко: майно це героя, що у світи по славу подався. Але де ж сам він — герой? Крім коней з колесницею, нікого й нічого в печері нема.

Тільки хід у товщу гори чорну пащу свою роззявляє. За пастушкою ж своєю тепер вся отара слухняно до печери іде, від бурі ховається.

— Чекай же! — всміхнулась дівчина. Взяла за узду коней й повела тією темною пащею, щоб у гірських схованках свою знахідку вкрити.

Сама до отари повернула, насмикала сухої вовни зі своїх овечок, на гребінь її нав’язала. Стала нитку й думку свою сукати:

— Як прийдеш, герою незнаний, викуп заплатиш мені! — І в час такий загадала.

Буря, звичаєм гірських країн, як зненацька прийшла, так, лиха накоївши, дерев наломавши, й відлетіла.

Знов сонце з неба ясного до землі всміхається. А земля — як кохаюча жінка: все милому забула — вибачила. Крізь дощові сльози,— не обтираючи їх,— шепотінням щасливим на усміхи ясні відповідає.

Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами продирається. Під людськими кроками — богатирськими — земля дуднить ближче, все ближче...

— Він! — притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче далі прясти, але пальці враз, мов мармурові, похолоділи. В очах світляні кола заточились.

Так задля дівочої схвильованості долю свою повз себе пустити? Що, як не загляне сюди? Коней-бо далеко сховала: заіржуть — не почує.

Напружила волю свою, як готового до скоку гада. І заспівала:

— Люба ж ти пене.

Прясти не можу!

Ниточки рвуться,

Руки трясуться,

Матінко люба.

Та й урвала. На порозі печери, заступаючи сяйво весняного дня, виросла постать високого сильного мужа. М’язи мав з криці, лев’ячою шкірою накритий, меч при пасі золотом кований. На плечі палиця — келеп — як дуб молодий — сперта.

— Хаїре¹⁵, співачко гірська, красуне пастушко! — з Мелю-зиною вітається.— Чи не бачила коней каштанових, на сонці золотом виблискують. У колесницю оздоблену впряжені, два луки й сагайдак до колесниці припнуті?

У Мелюзини серце в грудях соняшним зайчиком плигає. Так часто та дрібно колотиться, аж у вухах залягає. Немов раптом всі цикади на світі враз розспівались. Примушує голос свій, однак, спокійно згучати.

— А що даси, як скажу, де?

Засміявся Геракл.

— Добрі, видко, у вас купці-гендлярі в горах, коли й дівча з торгу враз починає! Але, якщо такий звичай у вас, скажи сама, що бажаєш! Радо такій красуні заплачу...— жартує герой.

— Справді? Яку б не сказала ціну?

— Таж кажу, що заправиш!

Сам на Мелюзину дивиться, очима всміхається, уста ж його кораловими гадючками у кучерявій бороді грають.

«Куди ж журливій Пірені до цієї квітки гірської!» — думка метеликом в’ється.

Встала Мелюзина, випростувалась, до Геракла підходить:

— Чи гарна я тобі?

— Гарнішої, мабуть, не бачив!..

— Так от ціна моя: візьми мене за жінку, а я коні тобі віддам...

Аж відступив Геракл. Не буденні події за вік свій бачив. Але щоб дівчина молоденька сама, за незнайомого, от так — з доброго дива! — сваталась,— такого не чув.

— Що ж? Може, боїшся мене? — під’южує героя Мелюзина.

— Не лякався Геракл лева немейського, ані гідри лер-нейської, ані залізнокрилих хижих птахів Стимфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до батьків.

— Не маю їх! — втоплює Мелюзина погляд свій у погляд Гераклів,— Ні, не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла. Не вмерти ж при народженні мойому не могла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою, дарма що пастушка. Бо на жінку героя народилась.

І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Ме-люзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Ага-тирсоса, Гелона й Скита.

Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл.

— Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться... Хто без Геракла їх приборкає? Людство від потвор увільнить? Бувай здорова, розрадонько-дружино, та синів добре ховай!