Королівська дорога

— Банда негідників, — пробурмотів Перкен. У кожному його слові бриніла ненависть. Він підійшов і назвав своє прізвище. Клод виразно бачив, як повіки бороданя напружилися. «Мерщій торкнутися цього чоловіка, щоб він, нарешті, прийшов до тями! — подумав він. — Як видобути думку з цього безтямного з глибокими зморшками обличчя, оброслого жахливим брудом?»

— Що? Що з тобою?

Проте чоловік повернув обличчя не до Перкена, а до світла. Його щоки перекосило — він хотів щось сказати. Перестрашений Клод сподівався почути хтозна-що!

— Нічого... — почув він нарешті.

Чоловік не був божевільний. Він поволі видавив з себе слово, здавалось, він хотів ще щось сказати, але це не був чоловік, який не пам’ятав чи не хотів відповідати, — це була людина, яка проказала СВОЮ ЖАХЛИВУ ПРАВДУ. Однак (Клоду на пам’ять прийшли слова: «І по всьому...») це був мрець. З цим трупом треба було щось робити, як роблять штучне дихання утопленикові.

Грюкнувши, двері зачинилися, і їх оповила темрява. Клода зараз цікавило лише одне: чи були тут меойці. Збагнувши, що ця темрява буде їм на руку, він кинувся до дверей, ударом відчинив їх і відразу ж обернувся, готовий дати відсіч. Бачачи світло, чоловік, мов підштовхувана ззаду тварина, ступив крок уперед разом зі своїм дзвінком. Просто він реагував на світло і на голоси. Услід за Клодом Перкен вхопив палицю, — жердину із загостреним бамбуковим вістрям, що нагадувала стрілу. Його погляд зупинився на руках чоловіка, що саме обернувся до них. Перкен витяг ніж і почав різати ремінці — лезо насилу тяло грубі, вміло зав’язані вузли, які все гойдалися, а тому він різав чимдалі від рук. Він підійшов ще ближче і перерізав посторонок. Звільнений стояв на місці.

— Ти можеш іти!

Ледь тягнучи ноги, бородань рушив уперед вздовж стіни і мало не впав. Не знати чому, Перкен розвернув його і штовхнув до дверей. Грабо знову зупинився — відчув нарешті своє тіло вільним — і простяг руку вперед: перший осмислений жест сліпого. Перкен поклав руку на поперечку і намацав осточортілий дзвінок, потім перетнув шнурок і жбурнув у напрямку дверей. Почувши його дзенькіт уже на землі, чоловік відкрив од здивування рот, а Перкен дивився йому вслід. Надворі меойці намагалися заглянути всередину хижі. їх було багато: декілька рядів.

— Треба якось вийти звідси! — мовив Клод.

— Спочатку заплющіть очі, бо якщо ви вийдете звідси на яскраве світло і завагаєтесь, то вони миттю нападуть на вас.

«Заплющити очі зараз?» — йому здалося, що він уже ніколи не розплющить їх. Втупившись у землю і примушуючи себе ні в якому разі не зупинятися, Клод кинувся вперед. Всі меойці відступили назад, лише один зостався на місці. «Це, мабуть, господар раба», — подумав Перкен. Він підійшов до нього і вимовив:

— Фья.

Той хитнув плечима і відступив убік.

— Що ви сказали? — запитав Клод.

— Фья, шефе. Це слово завжди вживав перекладач. Можливо, воно означає відступити назад, щоб потім накинутись... Гей, чорт забирай!

Сліпий стояв на порозі хижі — на сонячному світлі він виглядав ще жахніше. Перкен повернувся і взяв його під руку.

— Ведемо його в нашу хижу.

Меойці сунули слідом.

III

У хижі вождя не було нікого, лише біла куртка висіла на стіні. Поодаль, оточивши їх півколом, стояли меойці. Перкен упізнав провідника.

— Де вождь? — запитав.

Меоєць вагався, відповідати йому чи ні, так ніби військові дії вже почалися. Нарешті спромігся вимовити:

— Пішов. Буде ввечері.

— Він бреше? — запитав Клод Перкена.

— Ходімо спочатку в нашу хижу!

Вони взяли Грабо під руки.

— Ні, я не думаю, щоб він брехав. Його насторожили мої запитання про білого чоловіка. Гадаю, він подався, аби покликати на допомогу людей з навколишніх сіл.

— Виходить, це пастка?

— Як бачите, справа ускладнюється.

Вони розмовляли, а поруч стояв з безтямним

виразом Грабо.

— Чи не було б найрозумніше втекти до його приходу?

— Джунглі страшніші, ніж вони.

«Негайно втікати. Покинути харчі та брили.

Але ж без провідника — явна смерть», — гарячково міркував Клод.

Вони прийшли до хижі.

Ха дивився на них з острахом, але майже без здивування.

— Будемо запрягати? — запитав Клод. Перкен, який роздивлявся високу дерев’яну

огорожу, знизав плечима:

— Вони збираються.

Меойці вже не йшли слідом, але до них підходили інші, озброєні. Вже вкотре Клодові здавалось, що він попав у світ комах. Із-за безладно зліплених, мовчазних і ніби щойно покинутих хиж невідомо звідки виходили озброєні меойці й, мов оси, снували стежкою. Арбалети і списи стриміли догори, як вусики. Мовчазні чоловіки все йшли і йшли — чулося тільки шурхотіння їхніх ніг у кущах. Враз несамовито закувікала якась чорна свиня, й тут же все вщухло. І знову — тиша і шурхіт чоловічих ніг.