Читаем Королівська дорога полностью

Перкен замислився: «Вони, безперечно, захоплять село, але ніяк не об’єднаються. Мої люди та вожді, яких я хотів об’єднати, належать, як і люди цієї області, до лаосців-буддистів. Примусити їх зараз триматися вкупі майже неможливо. До того ж стієнги завжди передовсім атакують переправу. Штурмувати буде важко через непоховані трупи — у тому смороді неможливо добре приготуватись до нападу. Зараз вперед їх гонить голод. Завтра загін знову наступатиме їм на п’яти... І нам також...»

Стрілянина спалахнула і знову вщухла. Із пітьми на поріг хижі ступив чоловік. Його босі ноги нечутно ступали по щаблях драбини. У тьмяному світлі ліхтаря виринали частини його тіла: голова, груди, ноги. То прибув посланець. Перкен підвівся, але, скривившись, знову впав. Біль був настільки нестерпний, що він навіть не міг розмовляти і чекав, поки трохи вщухне. Чоловік уже говорив — швидко і короткими фразами, ніби декламував. Клод здогадався: ці тайські фрази посланець справді вивчив напам’ять. Він дивився на Перкена так, наче його мовчання було для нього зрозумілішим. Перкен перестав споглядати посланця, котрий усе говорив; заплющивши очі, він, здавалося, дрімав. Раптом підвів на посланця очі.

— Що він каже? — запитав Клод.

— Стієнги знають, що я тут, і саме тому вони повертаються і атакують. Зрештою, ми не такі небезпечні вороги, як каральний загін...

Стрілянина вщухла. Посланець вийшов разом із Ха.

— Село ж не оточене суцільним кільцем... Ми маємо гвинтівки... — заспокійливо сказав Клод.

Один за одним пролунали два постріли, і знову запала тиша.

— Ще він казав, що разом із загоном ідуть залізничники.

Для Клода дещо прояснилося.

— Але ж вони працюють там на повну силу! Вони підривали принаймні десять зарядів на день...

— Кожний вибух діє на мене, мов лайка... Вони, ясна річ, просуваються вперед... Якщо вони прийдуть сюди...

— А якби вони змінили трасу?

Перкен навіть не ворухнувся — лише розглядав темряву перед собою.

— Прокласти трасу через ці місця для них економічно вигідніше. Я гадаю, що у них панує хоробрий, войовничий дух — меойці тікають, мов зайці. Проте низом загін все одно не пройде.

Клод не обзивався.

— Загін не пройде... — повторив Перкен.

Клод мовчав.

— З трьома кулеметами, лише трьома, вони ніколи не пройшли б...

Почулися поодинокі постріли, і знову запала тиша.

— Зараз вони спокійні, а ось удень...

— Саван прийде на світанку?

— Думаю, що так... Купа бовдурів! Якщо вони пропустять загін...

III

Саван ліз по драбині вгору. Скільки ще залишилося світанків до загибелі? Перкен роздивлявся його стрижене йоржиком сивувате волосся, його тривожні очі, його ніс із профілем лаоського Будди — все це поволі з’являлося в отворі дверей. Відколи смерть поселилася в тілі Перкена, людські форми перестали існувати для нього. Цей вождь, якого він знав раніше, реально існував перед його очима як старий вождь із меойського села. Проте ці руки вже готові до суперечки... Людина здатна лише на те, щоб розмовляти. Одна за одною з’являлися нові голови — за ним піднімалися інші чоловіки. Всі зайшли до кімнати. Саван вагався — він не любив сідати навпочіпки перед білими і водночас не терпів сидіти по-звичайному. Тому він залишився стояти і мовчки розглядав свої ноги. Всі чекали. Ця азіатська мовчанка страшенно дратувала Клода. Перкен уже звик до неї, але відколи був поранений, та мовчанка теж трохи дратувала його. Чекання ще більше підкреслювало його нерухомість. Аби порушити довгу мовчанку, він вирішив розпочати першим:

— Ви знаєте, що вас чекає, якщо загін прийде сюди?

Тепер уже було видно, що пагорби простягалися аж до самого небосхилу. У кількохстах метрах од них із темряви виглянули черепи, причеплені до поодиноких дерев. Вранішній вітерець гойдався у верхівках дерев, котив з пагорба на пагорб величезні зелені хвилі, які, здавалося, теж бігли слідом за племенами. Пролунав вибух. Вони не бачили просіки залізниці — полотно тяглося з протилежного від хижі боку, але відразу після вибуху, який наповнив долину гуркотом, вони почули, як зливою посипались уламки скелі й каміння.

— Післязавтра загін буде тут. Повторюю вам ще раз: якщо село, використовуючи ту зброю, яка є зараз, чинитиме збройний опір, то загін піде на північ. В іншому випадку тут проляже залізниця. Ви хочете підкоритися таїландським урядовцям?

Жест Савана був заперечний і водночас сповнений підозри.

— Легше перемогти загін, якому заборонено стріляти у вас, ніж регулярне військо, яке прибуде сюди по залізниці... Але тоді, — сказав Перкен по-французькому до Клода, — я вже буду, мабуть мертвий...

Дивина — він знову вірив, що житиме.

Один за одним тубільці заходили в хижу і всідалися навпочіпки. Вони розмовляли між собою не по-тайському, тому Перкен не розумів їхнього діалекту, та ворожість їхня була більш ніж очевидна. Саван показав на них пальцем.

— Вони найбільше бояться стієнгів.

— Але ж стієнги зовсім безсилі проти гвинтівок.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века