Корпорація ідіотів

Нарада тривала. Павло мовчав, тому що вiн уже все збагнув. Пiд носом було лоскотно, вiн боявся чхнути, бо йому здавалося, що зараз там, пiд його носом, завис маленький янгол бiзнесової удачi, що лоскоче його нiс крильцями, i не треба його нервувати чханням. Iще помре. "З вашого дозволу, менi потрiбно на iншу нараду, а свої пропозицiї, Миколо Миколайовичу, я передам вам у письмовiй формi". Павло пiдвiвся й вийшов. Долонi його свербiли.

Вiн перебував у дивному станi. Здавалося, бiльшiсть присутнiх бачить, що з ним щось не те, i може викрити його. Долонi засвербiли ще дужче. Павло замкнувся в кабiнетi, сказав секретарцi, що його немає, вiн вирiшує важливi державнi справи. Дiвчина слухняно кивнула для порядку, вийшла з приймальнi, закрила її й пiшла до подружок у бухгалтерiю розповiдати, який вiн, Павло, жлоб та iмпотент.

Зробив кiлька дзвiнкiв, вiд того настiльки збудився, що захотiв було запросити секретарку, але потiм передумав: а раптом вона прожене фарт? Рiвно через день вiн надав свої письмовi рекомендацiї, а ще через день - проект одного указу, а ще через пару днiв - святкував позитивнi висновки, якi були винесенi щодо проекту указiв керiвниками двох профiльних департаментiв, а ще через пару днiв Павла було викликано на килим до Самого. Сам сказав, що вражений його, Павла, заповзятливiстю i сподiвається на те, що Павло розумiє: дiлитися сам Бог велiв. Павло сказав, що, в принципi, вiн все усвiдомлює, вiдразу назвав розмiр своєї частки й запропонував частку Самому. Потiм вiн пiдготував заяву про звiльнення, почекав, поки певнi документи наберуть чинностi, й вiдбув за iншою робочою адресою.

Через мiсяць пiсля його звiльнення представники торгiвлi жваво обговорювали новий указ президента про те, що всi пiдприємства, незалежно вiд форми власностi, мають використовувати в своїй роботi винятково касовi апарати корейської фiрми, назвемо її, ну - "Снек". Павло сидiв уже в iншому, не такому величному, але дуже комфортному кабiнетi. У приймальнi сидiла секретарка, яка, мабуть, змiнила свою думку про те, що її бос - жлоб, не знаю, як щодо iмпотента. У кабiнетi поруч сидiв керiвник одного з департаментiв, що дав позитивний висновок на проект указу. Це був заступник у справах зв'язкiв. Поруч iз вхiдними дверима, що запрошували в старовинний триповерховий будиночок кольору розведеного водою розчину марганцiвки, гордо блищала табличка: "Офiцiйне представництво корейської фiрми "Снек" в Українi".

Ще через мiсяць Павло Д. щасливо смiявся, поливаючи французьким брютом, пляшку якого його спiвробiтницi, чарiвнi дiвчата зi знанням англiйської, встромили йому мiж ноги, таких самих щасливих спiвробiтникiв. Вони ставали на колiна й жадiбно ковтали цiвки шампанського. Так Павло святкував отримання свого першого мiльйона.

…

Поки я слухав цю захопливу та повчальну iсторiю, моя сусiдка розслабилася, навiть руку свою закинула на територiю мого крiсельця. Хто дозволив, га? Сидiти й боятися! "А ну, встала корова й пересiла, геть вiд мiльйонера". Засмагла сука в боргу не залишилася, вдарила мене пластиковим, якiсним, добре, що порожнiм, судком, у яких нам стюардеси з налiпленими посмiшками подавали обiд. "Я мiг би взяти тебе секретаркою, звiсно, якщо ти щось торопаєш в оральному сексi", - пихато промовив я. Вона озиралася в пошуку чогось важчого за порожнiй судок. "Гей, на моєму боцi сам Месiр". А з ким менi ще було подiлитися такою карколомною новиною?

"Привiт, Славусю. Слухай, як менi з лiтаком не пiдфартило. Сидiла поруч iз якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. I ще, мабуть, дрочив. I, сука, все нiяк не мiг допецькатися". Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цiлого мамонта в два прийоми, її нiжно цiлує. Ой, що це я бачу, "В свiтi тварин"? Кохання крокодилiв? Тьху. "Не хвилюйся, люба, на хера тобi через якогось хера нервувати? Це - шкiдливо". Я думаю, що шкiдливо знiмати з цiєї любої цiпуру та випускати її ходити помiж поки що живих людей.

Дивно, вона схожа на хижу гiєну, що ласує мертвяками, а вiн бiльше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром iз кишенi приборкувача. Як вони можуть бути разом, цi двоє? Як? У природi такого нiколи не буває. Ведмедики живуть iз ведмедиками, пацюки з пацюками, зайцi з зайцями, лосi з лосями, шпаки зi шпаками. Зозулi з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, iнколи вовки живуть iз собаками, правильнiше буде сказати - сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатнi кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрiв, i нiхто нiчого не бачить. Усе в нас - тишком-нишком. Напiвкровки, яких цураються однi й не визнають iншi. Напiвкровки. Може, тому бiльшостi з нас так важко сходитися з людьми? Так важко вiднайти в цьому свiтi "свою" людину?