Читаем Корпорація ідіотів полностью

Я згоден, але не розумiю, що такого смiшного в релiгiї. Звiсно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релiгiї? Ну, може, п'яний пiп, хоча не знаю, чим це кумеднiше за п'яного академiка, сантехнiка чи кiлера? Я вже не кажу про п'яну дiвчину, яка зламала пiдбор на чобiтку. "Що смiшного в релiгiї?" Воно корчиться вiд смiху. "Багато чого. От хоча б дiзнатися, яке ти маєш вiдношення до релiгiї? Ти й релiгiя, тобi не смiшно, нi?" Менi не смiшно, я згадую про Пекло. "Ой, я не можу", - заходиться воно. "Ти вiриш у балачки про Пекло? I про те, що янголи з крилами? I про те, що в мене поросячий писок? (вiн мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч вiдкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, - корчиться воно вiд смiху. Я йому не вiрю. - Ти краще згадай, - каже воно, - про свої сповiдi в мiстечку Торонто". I знову заходиться в реготi. А я ж згадую…

iсторiю про двi мої сповiдi в церквi мiстечка Торонто, штат Онтарiо, Канада

Колись я вчився в Канадi. Це через те, що мiй тесть, по-перше, справдi хотiв, щоб я дiзнався про систему менеджменту, поширену в Пiвнiчнiй Америцi, а по-друге, вiн хотiв показати мене своїм товаришам, переважно представникам української дiаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську дiаспору в Канадi, а також чим усi цi люди славетнi. Скажу лише одне: вони все про всiх знають. А якщо нi, то дiзнаються.

Цiкаво, що їхня церква є не тiльки храмом Божим, а ще виступає в ролi клубу. Тому складається враження, що всi вони такi релiгiйнi - мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потiм до тебе доходить, що вони там спiлкуються, плiткують, обговорюють новини та нових людей, обмiнюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки-України. Iнодi в мене складалося таке враження, що вони думають, нiбито Христос помер i воскреснув лише для того, щоб українцi в Канадi могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.

Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зi штучними вишнями i трохи докоряли тим, що в мене "москальська українська мова". Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, якi рiдко зi мною спiлкуються, а ще рiдше зi мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква iснує окремо вiд мене, а я iсную окремо вiд церкви, це ж не заважає менi щось попросити в Бога? Де написано, що тiльки тi, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?

Не читав я такого.

Втiм, я й охрестився тiльки тому, що тесть сказав менi: якщо я хочу мати бiзнес, що процвiтатиме в Українi (а це означає, серед iншого, встановлювати зв'язки з потрiбними людьми), я повинен стати хрещеним кiлькох верескливих хрещеникiв. Елiтних хрещеникiв! Бо куми - це найпотужнiша єднальна сила. Треба визнати, що так воно i є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кiлька корисних хрещеникiв, а вiд хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор вiд таких моїх думок. "Ти ж зраджуєш дiточок перед Богом!" А я от що хочу сказати: краще б нiхто не пiдставляв цих дiточок тут, на Землi, перед людьми.

Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, i менi зателефонував тесть. Спочатку вiн вдав турботливого татуся, якому дуже цiкаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потiм пiдiйшов до основного. "То що, до церкви так i не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято". "А для вас?" - устромив свiй жетон я. Мiй тесть чудово володiв собою i своїм слухом, на мiй писк навiть не зреагував. "Ти мусиш пiти на сповiдь. Узагалi не розумiю, як тобi не цiкаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком".

Я усвiдомлював, що якщо не пiду на сповiдь, про це неодмiнно стане вiдомо тестевi. "Полiцiянти", - подумав я. I брутально вилаявся на адресу товаришiв тестя з дiаспори. Але що поробиш? Нiчого. Тому я вирушив.

Матiр Божа, яка тут була черга. Щось подiбне в Канадi я бачив лише на весняному розпродажi речей фiрми "Того", куди мене заслала моя жадiбна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезнi баби, схожi на античних наяд, якi тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змiтали кофтинки будь-якого розмiру, навiть того, який би вони спромоглися натягти собi хiба що на стопу, завбачливо намастивши її олiєю. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь митi подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, iдентифiкуючи мене як манекен. Треба вiддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокiйнiша, i якщо мене хтось i поривався роздягати, то тiльки очима - пара бiлявок, фарбована брюнетка, що час вiд часу масувала собi плечi, тоненький хлопчик у картатому пiджаку та огрядний волохатий дядько, що постiйно облизував верхню губу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адриан Моул: Дикие годы
Адриан Моул: Дикие годы

Адриану Моулу уже исполнилось 23 и 3/4 года, но невзгоды не оставляют его. Он РїРѕ-прежнему влюблен в Пандору, но та замужем за презренным аристократом, да и любовники у нее не переводятся. Пока Пандора предается разврату в своей спальне, Адриан тоскует застенкой, в тесном чулане. А дни коротает в конторе, где подсчитывает поголовье тритонов в Англии и терпит издевательства начальника. Но в один не самый счастливый день его вышвыривают вон из чулана и с работы. А родная мать вместо того, чтобы поддержать сына, напивается на пару с крайне моложавым отчимом Адриана. А СЂРѕРґРЅРѕР№ отец резвится с богатой разведенкой во Флориде... Адриан трудится няней, мойщиком РїРѕСЃСѓРґС‹, продает богатеям охранные системы; он заводит любовные романы и терпит фиаско; он скитается по чужим углам; он сексуально одержим СЃРІРѕРёРј психоаналитиком, прекрасной Леонорой. Р

Сью Таунсенд

Проза / Юмористическая проза / Современная проза