Корпорація ідіотів

Нашi люди, втiм, мають одну цiкаву рису: на чужий бiль вiдгукуються швидше, нiж на чужу радiсть. Тому пiсля хвилинного мовчання вони почали висловлювати спiвчуття. "Ай-ай-ай". "А у вас є хоча б який запас часу?" "Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якiй на лiтак?" "Давай телефон, будемо дзвонити Сашковi", - впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. "Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобiлки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в лiфтi, я - нiчого. Але тут є хлопець, який запiзнюється на лiтак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авiалiнiям, нас от-от мають визволити, тому якщо вiн i запiзнюватиметься, то не бiльше, нiж на пiвгодини. Ага, вони ще й не стiльки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па". З такою коханкою - секретарка, помiчники, радники - на фiг не потрiбнi. "Все, вiн задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся". I менi трохи попустило.

Всi двадцять хвилин, якi ми провели в лiфтi пiсля цього дзвоника (до речi, Сашко вiддзвонився i сказав менi, щоб я переказав "Натусику", що вiн усе зробив, як слiд, а ще поцiкавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварiйникiв i робили припущення, чим вони там займаються. "Це ж набрехали, що вже виїхали, а самi сидять, грають в очко та пиячать". "От самi заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне". "Вже напилися так, що дороги не бачать". "Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Днiпро пiшли". "А куди їм поспiшати? Робочий день iде, все нормально, люди нiкуди не подiнуться. Куди їм подiтися? Вони ж у лiфтi сидять". А потiм пiшли суцiльнi мати, я б iз задоволенням тут їх навiв, але не почув нiчого оригiнального, стандартнi матюки, ви їх точно знаєте. Нарештi вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубiйка. З однiєю тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волi, ми розбiглися кожен у своїх справах, навiть не полаявшися з аварiйниками з приводу їхньої повiльної працi, тому що як не крути, а сварити власних визволителiв було таки незручно.

Дзвоник. Валерiй. "Ти де?" Кажу, що заповнюю митну декларацiю. "Поквапся. Чого ти зволiкаєш, я не розумiю? Де ти був? Чого? Хутчiш давай. Бо Жорж хвилюється". До лiтака я потрапив останнiм, навiть вiдчув себе членом уряду: останнiй, один, той самий, на якого нарештi сидять i слухняно чекають семеро! Лiтак, який не злiтає, схожий на лiфт, що застряг. Ти сидиш i нiчого не можеш iз цим вдiяти. А я - сам, кум королю, у супроводi дiвчинки та хлопчика з рацiями, в якi вони постiйно щось шепотiли, сам у маленькiй бiленькiй машинi, на задньому сидiннi, розкинувши монтанiвським орлом руки.

Краса. Втiм, коли я зайшов, усi пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собi змiнити маршрут.

Менi все життя бракувало уваги, але ви знаєте, iнодi вiд уваги дуже плющить. Злi, знервованi обличчя. Як менi знайти обличчя Жоржа Юрiйовича, людини, що розумiлася на власностi й мала повноваження очолювати делегацiю та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку ХХI сторiччя). Ще мене попередили, що до Києва вiн прилiтає iз Франкфурта i вiдразу вiдлiтає до Москви. А менi треба з ним познайомитися й виробити спiльну позицiю.

Я сидiв у лiтаку в бiлому костюмi з коноплi (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк "Клiнков ВIП" iз фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публiку, яка миттєво втратила iнтерес до мене (як i я сьогоднi до аварiйникiв), щойно лiтак затупотiв колiщатками по смузi. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподiбної голови та плечей, що стирчать по боках вiд крiсла, цей чоловiк не цуратиметься питань власностi, особливо чужої власностi, i, цiлком можливо, походить iз модного мiста Донецька. Я наблизився, на його шиї помiтив Пашу Картьє, який впився в усi його пори. "Доброго дня. Жорж Юрiйович, якщо не помиляюся?" На мене дивилися добрi, каламутно-зеленi очi. "Ага! Стецько! Слухай, а ти - спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… i костюмчик такий - нiчого собi… молодець. Цiлком наша людина". Я не знав, радiти цьому чи нi, бо не знав, який змiст вкладав життєрадiсний Жорж у поняття "наша людина". Я ввiчливо всмiхнувся.

"Сiдай! Тут - порожньо". Вiн кинув оком на крiсло поряд. Я сiв. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постiйним гигиканням Жорж Юрiйович нагадував менi Лiкаря Лiвсi з мульта Данила Черкаського "Острiв скарбiв". Коли я сiв, вiн одразу розповiв менi анекдот. "Це щоб ти збагнув, яка в нас спiльна, ги-гик, позицiя!" анекдот Жоржа Юрiйовича, розповiдається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрiйович