Коштовний камінь

— Я ж тобі кажу, — запевняв його Зюмбюлев, — що мій Тотка якось приніс мені живу куріпку — спіймав її прямо в гнізді, коли та сиділа на яєчках. Я відпочиваю під кленом, набиваю люльку, аж гульк — Тотка біжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї тріпоче куріпка. Слово честі! Жива куріпка!

— Хто зна! — хитнув головою картограф.

— Говорю тобі — чесне слово! Була жива.

— Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, і тому ще не знав звичок Делчо.

— Ти глянь! Не вірить! Невіруючий Хома, та й годі. А навіщо мені брехати? Я так добре все пам'ятаю, ніби це було вчора. Був серпень, так жарко — справжнє пекло, кажу тобі! Я вже підстрелив з десяток куріпок і вже не треба було лазити по чагарниках.

— Хто зна!

— Не було потреби, кажу тобі. Я не такий ненажера. З мене досить і десятка куріпок.

— Сумніваюсь.

З досади, що йому не вірять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борідку і нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужі руки відчинили двері. З'явився Андрій.

— Здається, тут є вільне місце, — промовив він.

Павел Папазов струсив попіл з цигарки і привітно посміхнувся.

— Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Ігнат Арсов зразу скочив з свого місця, допоміг Андрію поставити чемодан у багажник, і благальним глухим тоном запропонував йому сісти біля вікна.

— Тут зручно, — сказав він. — А я не люблю сидіти біля вікна. Піду до товариша Власева. Треба обговорити деякі справи. Добраніч! — і вийшов з купе.

Андрій примостився напроти парторга, дістав цигарку і мовчки закурив.

— Дивлюсь на тебе і дивуюсь, — раптом пожвавішав Делчо Єнев. — Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

— Я давно вже не займаюсь спортом, — відповів Андрій. — Коли грав в «Академіку» — не курив.

— Буде непогано, якщо й тепер кинеш, — порадив Павел Папазов і багатозначно додав: — Тютюн інколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсації.

— Може, й так! — прошепотів Делчо Єнев, але тут же поспішив погодитись. — Так, так, запаморочує голову, — сказав він і засміявся.

— Це стосується молодих людей, — з притиском промовив Папазов. — Особливо колишніх футболістів.

— Та годі тобі насміхатися! — втрутився Зюмбюлев. — У одних від тютюну, в других від вина, в третіх, — він вказав пальцем на Єнева, — від жінок; у кожного від чогось паморочиться голова. Всі ми однакові, — от що!

— Вибач, але я не піддаюсь жіночому впливу! — обурився Делчо Єнев.

— Та невже? — Зюмбюлев смикнув борідку. — А кому всміхався тільки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хіба я не бачив?

— Усе це дурниці! — Делчо Єнев підняв голову. — Я не такий.

— Так, так! — Зюмбюлев замовк. Але він не міг довго мовчати і, нахилившись, штовхнув Андрія в плече:

— Ти, брат, кажуть, з фантазією. А мені такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповім тобі, як моя Тотка принесла мені одного разу живу куріпку.

— А товариш Андрєєв потім розповість тобі, як одного разу наповнив обидві кишені коштовними смарагдами, — підморгнув Делчо.

Андрій поклав цигарку в попільничку, зачинив вікно і повернувся до картографа:

— А потім ти розкажеш, як тебе викинули через вікно на вулицю. Гаразд?

Делчо Єнев зблід і прихилився до спинки дивана.

— Вибач, я пожартував! — промовив він.

Андрій якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокійне, в куточках уст затаїлась сумна посмішка.

— І я пожартував, — сказав він. — Ти даремно злякався.

В купе стало тихо, чути було тільки ритмічний стукіт коліс. За вікном поблискували в клубах паровозного диму іскри і зразу ж зникали в нічній темряві.

— Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонічну музику до-мажор, — заявив Зюмбюлев. — Тільки не гнівайтесь!

Він примостився біля дверей, укрився плащем, і за хвилину з кутка почулось голосне хропіння, — наче кипів великий казан.

Делчо Єнев хоч і любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, він одразу ж розкаювався і всіляко намагався задобрити його. Так було і тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючіше місце, він не міг заспокоїтись і ніби на голках сидів. Йому дуже хотілося заглянути в сусіднє купе, посидіти поруч з лаборанткою, але хіба він міг лишатися спокійним, коли тут, біля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришів.

Підсівши до Андрія, він боязко поклав руку на його плече і лагідно всміхнувся.

— Ти не повинен на мене гніватись, — сказав він. — З цього… Ну, з смарагдів… берила… всі глузують, і це справді смішно. Але найбільше сміються з тої карти, що ти показав, — з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.

Андрій мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вікна, ніби там, у непроглядній темряві, було щось таке, що тільки він бачить і розуміє.

— Завтра ти поглузуєш з мене, — і квит! — закінчив картограф і підвівся, посміхаючись. Він нахилився над дзеркалом, що висіло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою і вийшов в коридор.

Павел Папазов провів його поблажливою посмішкою і, опустивши абажур, підсів до Андрія; якийсь час він мовчки дивився на нього і нарешті похитав головою: