Коштовний камінь

— Я теж подумав про вікно, — сказав Андрій. — Цілу ніч думав про це вікно. «Невидимий» проник через нього — це факт. Я замкнув двері, ранком відімкнув, — ключі лежали на тому ж місці. Замикаюсь я тому, що у мене в столі — службові матеріали, які не для чужих очей. Папазов кілька разів попереджав мене. А якось навіть сказав: «Ось прийду колись уночі перевірити, і тобі добре перепаде, якщо двері будуть незамкнені!» Він не знає, що я живу на першому поверсі, інакше й вікно заборонив би відчиняти! Пам'ятаєш, як він вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечері відкритий. Наскільки він хороший і добродушний в особистих стосунках, настільки суворий і вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв… А вікно… Так, вікно тієї ночі було відчинене до ранку. Але як можна залізти у вікно, коли воно на висоті двох з половиною метрів над землею? У мене зріст майже два метри, і то я ледве дістаю до нижньої рами. Треба підскочити, щоб добратись до вікна, дертися по стіні, і знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся… Але так чи інакше, «невидимий» проліз через вікно… Якщо це не якийсь дух, — усміхнувся Андрій.

— Тепер уже немає значення, як злодій забрався в кімнату. — Вона глянула навколо і підійшла до нього ближче. — Важливо інше — хто цей «невидимий»?

— Ах! Звідки ж я знаю? — зітхнув Андрій.

— Він десь поблизу, — стиха промовила дівчина. — Він стежить за тобою, не зводить з тебе очей.

Андрій інстинктивно озирнувся.

— Бережись! — в її очах світились і тривога, і благання. В цю хвилину вони були подібні до тих дивних кристалів, у прозорій глибині яких темніє, наче привид, тінь другого невидимого кристала. — Бережись, — повторила дівчина. — Роби те, що підказує тобі совість і серце, але будь обережним. Я не раджу тобі складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: «Забудь про цей берил!» Але я боюсь… Мені здається, що трапиться щось лихе.

Вона здригнулась і тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмішкою:

— Хай це лихе не станеться з тобою.

Через кілька хвилин їх наздогнали інші геологи: Вилю Власев вдав, що не помічає Андрія. Він спинився, вийняв блокнот-щоденник і записав під буквою «А», де була характеристика Андрія: «Дуже спритний і на рівній дорозі і в горах. Це треба мати на увазі при виборі його супутника. Може заморити будь-кого до смерті. Обличчя Рашеєвої було бліде, мабуть, від перевтоми сердечних м'язів!» Побачивши лаборантку з Андрієм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж підморгнув йому з виглядом змовника, — мовляв: «Продовжуй, я тебе розумію, не бійся!» А Павел Папазов відізвав Андрія вбік і запитав як ніколи холодним і різким тоном:

— Оце так ти додержуєш дисципліни?

— Чим це я порушив дисципліну? — здивувався Андрій.

— Чим? — парторг помовчав. — Ти дійсно наївний чи прикидаєшся наївним? Мені здається, що прикидаєшся, — продовжував він. — Тут не кабінет інженера Спиридонова. Тут такі номери не проходять безслідно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, і тут етикет розуміють інакше. Тому скажу прямо, без зайвих слів: забороняю тобі деморалізувати людей своїм індивідуалізмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче відокремитись від колективу і блукатиме, де захоче і як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти — вперед, другий — назад, третій — наліво, — що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслідувати твій приклад? Ти комуніст, твоя поведінка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподільне ціле. А ти тікаєш від людей, проявляєш інтелігентський індивідуалізм, руйнуєш колектив! Хіба ж так можна?

Ці слова були дуже неприємні, дошкульні, але Андрій слухав, схиливши голову, «Правду каже, — думав він, — я зробив погано, відокремившись від колони і випередивши всіх». Зараз він почував себе в ролі гравця, якому суддя зробив слушне зауваження.