Коштовний камінь

Я задумався. Така в мене звичка — довго думати, перш ніж прийняти якесь рішення.

Я не сентиментальна людина, але мушу признатись, що деякі рядки цього листа глибоко мене схвилювали. Не можу сказати вам, які точно рядки, але, мабуть, це були ті рядки, в яких Радан писав про мого дядька. Я перечитав кілька разів те місце, де він згадує про Теменужку, але це просто так, випадково, — можливо, тому що цими словами Радан закінчував свій лист.

Я вирушив у дорогу.

Чи варто описувати веселі дні, які я провів у селі? Глибокий сніг, прозоро-синюваті ранки, теплу підсолоджену ракію [горілка] і тихі розмови біля грубки?

Чи варто описувати ті зміни, які відбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кіно, клуби, нові будинки, вечірки і самодіяльні колективи — чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи більш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишені, спостерігає, розпитує про все, записує все. А я в ті дні не взяв олівця в руки, не написав ані рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повітрям, що мало запах свіжого снігу і вологого лісу, спускався з крижаних гірок і тільки шепотів різні вірші, які чомусь спадали мені на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спілка народної молоді], малював плакати, вирізав і наліплював картинки на новорічну молодіжну агітдошку. А ввечері танцював, допомагав акторам-любителям і розмовляв до півночі з Теменужкою та Раданом.

Одного вечора ми сиділи у Радана І згадували минулі часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вікном падав лапатий сніг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологів, про лаборантку і Андрія.

Як і тоді, Теменужка й зараз сиділа поруч з Раданом, усміхалась до нього і захоплювалась його словами, навіть пошепки повторювала їх.

Я сидів у кутку, за грубкою, дивився на червоні відблиски вогню і чомусь намагався не озиратись.

— І все-таки в цій історії найцікавішою постаттю е Ігнат Арсов, — сказав я. — Для мене він — справжня загадка.

— Ти в усьому бачиш загадку, — засміявся Радан. — Для тебе весь світ — таємний і незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить від того, як ти їх розумієш і розглядаєш. Так і з цим Арсовим. Я особливо зацікавився його життям, бо, як ти знаєш, відіграв певну роль у тій події… Отож я взнав дещо, і тому на совісті в мене ніякого тягаря немає. Та навіщо порпатись у брудних речах, подивіться, який чистий, чудовий сніг на вулиці! Я пропоную пройтись до млина, згодні? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом іноземної розвідки. Він повідомив своїх шефів про відкриття Андрія, і вони, звичайно, злякались: берил у Болгарії? Саме тільки припущення розлютило їх. І хазяїни наказали Арсову зробити все, що тільки спаде йому на думку, аби про берил ніде не говорилось і не згадувалось.

Яких заходів можна було вжити проти Андрія? Найстрашніше для чесної людини — ганьба, виставлення на посміх. Треба було зобразити його мало не божевільним, принизити в очах начальства, в очах усіх людей. Тоді він буде змушений займатись чим завгодно, тільки не шукати берил.

Довідавшись, що начальник вимагає у Андрія представити картографічний ескіз, він виготовив інший, напівбожевільний. Уночі він з допомогою «своєї» людини проник у кімнату Андрія і спритно замінив справжній ескіз фальшивим. На другий ранок Андрій, дійсно, був зганьблений.

Бригада зупиняється біля села Цвят і розпочинає роботу. Слідом за бригадою вирушають двоє працівників органів Державної безпеки.

Ви пригадуєте той липневий дощовий ранок? Шпигунський центр мав тут свою людину. Передчуваючи провал після невдачі з першою міною, цей чоловік наказує Арсову закласти ще більшу міну уповільненої дії. Вони проникли в копальню через якийсь другий, невідомий хід. Поки Арсов працював усередині, наші люди після короткої перестрілки схопили головного діяча… Між іншим, ви його, здається бачили… Пригадуєте? Він був у чоботях, резинових шахтарських чоботях. Скидався на вовка, що попав у пастку. А справжній ескіз, ескіз Андрія, знайшли в кишені Арсова, коли винесли його труп.

Ось що розповів Радан.

Ми мовчали. В кімнаті було тихо, похмуро, тільки вогонь потріскував у грубці.

Я виразно пригадав останню подію, що сталася того дощового ранку.

Геологи, нарешті, прибули. Вони кілька разів збивалися з дороги і тому запізнились. Встиг на місце події один тільки Папазов — красивий чоловік, якого я побачив у руднику.

Всі кинулись робити носилки. Лаборантка тимчасом розплющила очі — вони помутнішали, наче вкрите хмарами небо, але швидко прояснились, засяяли вологим блиском. Андрій схилився над нею, взяв її руку. Вона ледь всміхнулась до нього посинілими губами.

— Ти знайшов дорогоцінний камінь? — тихенько прошепотіла вона.

— Знайшов, — сказав Андрій і проковтнув слину.

Він з вдячністю поцілував її руку, по губах у неї пробігла майже непомітна, тиха посмішка, схожа на слабкий сонячний промінь.

Так завершилась ця «берилова» історія.