Коштовний камінь

— Це йому приснилось, — засміявся Вилю Власев. — Щось подібне бачив уві сні. А потім йому здалося, що це дійсність. Взагалі, це… казка з тисячі і однієї ночі!

— Чекайте, чекайте! — обірвав його Спиридонов. — Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

— Я бачив щось подібне до кришталевого берила, — сказав Андрій. — За кольором, за м'яким блиском. Але я не зміг здобути ні піщинки, бо цей камінь лежав над головою на висоті більш як три метри. Не було чим і як відламати його. Та я й не був певний, що це дійсно кришталевий берил. Інші мінерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колір. Вдруге мені не довелось побувати на тому місці, оскільки бригада вирушила на інший об'єкт.

— Вигадки! Видно, що начитався книжок, — почав сердитись Вилю Власев. — Хто зна, яка стародавня історія запаморочила тобі голову.

— Я позначив те місце на картографічному ескізі, — сказав Андрій.

— Дай його сюди! — в один голос вигукнули обидва вчені.

— А без ескіза ви мені не вірите? — усміхнувся Андрій. — Невже я схожий на шахрая, на людину, що свідомо обдурює?

— Деякі жінки схожі на ангелів, а душа їх чорніша, ніж у чортів, — сказав Вилю Власев. — Зовнішності я не вірю.

— Дайте ескіз! — інженер Спиридонов простягнув руку.

— Треба більше вірити людині, ніж паперам! — сумно всміхнувся Андрій. — А втім, — ось, дивіться!

Він розкрив свій портфель, вийняв м'яку коричньову папку і поклав на стіл.

— Я знаю в цьому районі кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, — погрозив йому пальцем Вилю Власев.

І тут трапилося щось зовсім несподіване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього розділу.

Вилю Власев і інженер Спиридонов розкрили папку і жадібними очима вп'ялися в різнокольорові топографічні знаки. Минуло дві хвилини, три — чути було тільки їх посилене дихання, шарудіння пальців по гладенькому паперу для креслення.

Вилю Власев майже встромив ніс у креслення, а інженер Спиридонов випростався і з застиглим обличчям ледве чутно прошепотів:

— Це шифр… чи що?

— Який там шифр, — засміявся Андрій. — Це ж зовсім ясний геодезичний ескіз, зроблений за точним топографічним планом. Всі пояснення дано в легенді.

Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.

— От шахрай, так шахрай, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я так і думав. Хлоп'ячі легковажні вигадки.

По його обличчю промайнула невиразна тінь смутку.

— Як тобі не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хіба ж так годиться? Ми ж твої вчителі, як можна?

— Але в чому справа, що таке? — запитав здивований Андрій.

Інженер Спиридонов гнівно глянув на нього і стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

— Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! — наказав він, поманивши його пальцем.

Андрій нахилився над аркушем, і йому потемніло в очах. Це був звичайнісінький топографічний ескіз без будь-яких геодезичних значків, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора він до пізньої ночі працював над цим планом і добре пам'ятав, що зазначив навіть розрізи шарів і тільки два пункти відмітив червоними кружечками. Та ніби якась магічна сила стерла всі геодезичні позначення, нанесла на карту з десяток червоних кружечків і його почерком написала довжелезну легенду.

Це був не його план!

Андрій витер холодний піт, що проступив у нього на лобі, і, наче крізь сон, почув злий голос Спиридонова:

— Читай!

І Андрій почав по складах читати:

— Перший номер… хороше водоймище для купання… Другий номер — тут розводиться форель… Номер третій: є пісок, зручний для пляжу… Четвертий номер: звідси до пивної «Зелений рай» — чотири кілометри.

Гарячий клубок став поперек горла Андрієві, і він замовк.

— Ну, що скажеш? — накинувся на нього Спиридонов. — Оце і є твої зелені смарагди?

«Що ж трапилось? — гарячкове думав Андрій. — Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевілля?»

— Трапилась якась незбагненна помилка, — сказав він кволим, наче не своїм голосом. — Цей план — не мій… тобто не той план, який я зробив.

В цю мить у глибині його душі прокинувся інстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь від ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.

— Я принесу вам справжній план. Вчора до півночі я креслив його. Ось зараз.

І він кинувся до дверей.

— Слухай! — пролунав бас начальника. — Якщо за годину не принесеш ескіз, який мені пообіцяв — не смій показуватись мені на очі! Зрозумів?

Андрій не відповів. Він грюкнув дверима і швидко попрямував до виходу. Він ішов ніби уві сні, почуваючи себе в якомусь фантастичному світі, в світі привидів.

— Гляди, гляди! — стурбовано похитав головою Вилю Власев. — Чорт його знає, на що це все схоже! І дивно, і безглуздо, і образливо, аж далі нікуди… Такого я не міг чекати, навіть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що… От до чого може дійти юнацька легковажність — честолюбне прагнення сенсації, слави!

Обличчя Власева, до цього роздратоване і зневажливе, набрало сумного і винуватого виразу, наче його самого спіймали на брехні.