Коштовний камiнь (на украинском языке)

Вiн працював над планом до пiзньої ночi, лiг не роздягаючись, - такий був зморений. В останнi хвилини перед сном вiн пам'ятав двi речi: те, що папку з готовим планом поклав у портфель i що перш нiж погасити свiтло, витрусив попiльничку з вiкна, бо не мiг терпiти запаху недокуркiв i тютюнового попелу. I це було все.

Потiм, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон пiсля дощу; воно завжди з'являлось у нього вже пiсля того, як вiн зробить щось погане, а потiм жалкує i сам себе картає. Ось i тепер вiн висипав купу недокуркiв надвiр, прямо перед вiкном, - хiба так личить культурнiй людинi? "Культурна людина не викидає смiття пiд своїми вiкнами, - докорятиме вранцi Савка i зiтхне: - Ех, Андрiю, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матiр'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?" Савка - дочка господарiв, дев'ятнадцятилiтня дiвчина, з кирпатим носиком i веселими очима. Вiн не хоче засмучувати цi очi i готовий зараз же скочити через вiкно, зiбрати цi проклятi недокурки i струсити попiл. Так, вiн зараз же зробить це... Але сон перемагає його бажання, тiльки рука простяглась i звисла додолу, пальцi доторкнулись килима.

А в розчинене вiкно вiє холодний нiчний вiтер, злегка шарудять розкиданi на столi аркушi. Великий мiсяць блищить на темно-синьому шовку неба i сповнює кiмнату м'яким матовим свiтлом... I нiби вже не бiлi аркушi шелестять на столi, а тихо шумить високий густий вiковий лiс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється мiж порослими мохом стовбурами дерев, мiж кущами ожини й папоротi, спускається в глибоку балку i зникає за купами камiння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною i глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по колiна високою травою. Звiдси крiзь округлий отвiр починався довгий i темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає бiлий, нiби мережаний лiс...

його розбудив рiзкий тривожний дзвiнок будильника. Голова була важка наслiдок безперервного, нестримного курiння вночi. Вiн умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель i, щоб не будити господарiв, перекинув ногу через пiдвiконня, спустився по стiнi на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двiр i вискочив на вулицю.

Отак, обдумуючи все, що трапилось вiд ночi до цього моменту, вiн дiйшов до своєї квартири, але не поспiшав вiдразу зайти, а кiлька разiв пройшовся бiля огорожi, можливо, сподiваючись, що це диво з'ясується якось саме по собi. Може, було й iнше: ця його нерiшучiсть спричинена особливим страхом, страхом, який переживає людина, коли в азартнiй, непевнiй грi кидає свiй останнiй козир. I цим останнiм козирем була невелика ймовiрнiсть, крихiтний шанс знайти на столi свiй справжнiй план.

Будинок був двоповерховий. Кiмната Андрiя мiстилась на нижньому поверсi i широкими квадратними вiкнами виходила в двiр. Це була простора i свiтла кiмната з високою стелею i стiнами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свiй час служила кабiнетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишнiй власник будинку, вiдомий Iнженер, влаштовував тут щосуботи великi прийоми. На верхньому поверсi молодь веселилась, танцювала, а внизу iнженер влаштовував свої сумнiвнi справи, пив гiркий джин, доставлений йому з-за кордону, пiсля чого займав своє мiсце в iмпровiзованому кафе.

Зараз у двох кiмнатах нижнього поверху жив з своєю сiм'єю директор кондитерської фабрики "Червона зiрка". Колись робiтник-кондитер, великий майстер виготовлення "п'яної вишнi" та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) - дядько, звертання до старшого] був веселим i гостинним в особистому життi, а на роботi причiпливим, суворим i чесним до педантизму. Вiн був ладен голодувати, аби допомогти комусь у бiдi; за грам перевитраченого цукру на пiдприємствi карав i лаяв, зчиняв такий галас, що навiть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним i знiяковiло ховався у дерев'янiй будцi. Бай Атанас мав право на три кiмнати, але добровiльно вiдмовився вiд однiєї: йому було соромно розкошувати, нiби чокоїн [румунський помiщик], коли стiльки молодих i здiбних людей не мають даху над головою.