Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Це був парубок! А з парубком… о, парубків Михайлик не боявся і, розсердившись на лицедія за обман, кинувся до нього н шабелькою. Явдоха не встигла схопити сина за рукав, як він уже втрутився в дію, голосом і рухами несвідомо наслідуючи Климка-Прудивуса, ще один голодранець, що намагався владно вплинути на долю героїв вистави, аж кумедіянти відсахнулись од шаленого глядача, який став перед ними, наче сувора правда життя, принадна в своїй обшарпаній, незайманій простоті, в своїй молодості, в своїй нездоланній силі.

Він з'явився перед глядачами нагло, мов вихор, мов грім, мов полум'я, бо Михайлик, і справді, горів, гуркотів, нуртував: відтоді як побачив сьогодні на власні очі дівчину, що зійшла буцім з того ненаського портрета, Подолянку, зарозумілу панну Ярину, Кармелу, чи як там її, — він увесь час, забувши про голод, летів і летів кудись, прегарний у молодечому шалі, ввесь час пригнічуючи в собі жадання чогось незвичайного, на що він досі був не здатен, про що він досі й не чув навіть, жадання дії, бешкету, боротьби, змагання до знемоги.

Переконавшись, що панна Смерть — не дівка і не молодиця, Михайлик рвонувся в бій, і ніяка сила не могла вгамувати його, навіть найдужча проти нього сила — рідна його матінка, Явдоха.

Іван Покиван, навіть у таку скрутну хвилину не забуваючи, ці,о він є Смерть, устиг лише схопити дрюка, яким Стецько розбив макітру, але й фахова рухлярська проворність не могла йому стати в пригоді.

Якоїсь особливої лицарської спритності в Михайлика, звісна річ, не було ще, але буяли в нім юнацький шал і снага правого діла, тож і налетів він на Смерть, мов навіжений, і нічого більш не лишалось Іванові Покиванові, як накивати п'ятами.

Але й кивати було нікуди.

Кинься Покиван у юрбу, він тут же зав'яз би між людьми, в гущині непроходимого натовпу: живцем ніхто ж не випустив би зненависну панну, та й швидка Михайликова шабля наздогнала б її в ту ж мить, а шабля ж була гостра і не знала ніяких лицедійських умовностей, бо ж про них не мав і гадки оцей селюк-Михайлик.

Треба було тікати, і Покиван… кинувся до височенної шибениці, що так і лишилася стовбичити посеред кону, і скочив махом-пахом на мережаний стовп та й подерся по ньому вгору.

16

На самому вершечку шибениці примостився рудий кіт, котрий при початку вистави, перебуваючи в Климковому лантусі, сумлінно виконував роль лисиці.

Іван Покиван, на ту хвилю забувши, що він — стара панна і що йому належить любити кішок, намагався, докладаючи лицедійської вправності, скинути котика вниз, бо прагнув сам залізти трохи вище: Михайлик шаблею врубати його вже не міг, але ще діставав гостряком до правої п'яти, яка трималась на мережаному стовпі трохи нижче за ліву, — та злізти вище Покиван уже не міг, бо рудий котусь показав себе дужчим і спритнішим навіть від такого проворного спритника, як київський жонглер Іван Покиван.

Котик орудував однією лапою і шипів.

Боронився другою лапою.

I сичав.

Обома передніми нападав котусичок.

I вже гарчав по-собачому.

Еге ж, гарчав, а панну Смерть, що намагалась видертись на вершечок стовпа, далі не пускав та й не пускав.

Штрикнувши Покивана шаблею в п'яту, Михайлик на хвильку, як сутий художник — від свого творіння, відступав од стовпа поглянути збоку на власну роботу, а Іван тимчасом спитувався відвоювати в рудого кота бодай цаль шибениці під самісіньким верхом.

Юрба знов реготала, так реготала, що нам з вами, читачу, такого й бачити ніколи не доводилось на жодній виставі.

Юрба ревла.

Юрба вже й плакала від сміху.

I треба відзначити, що протягом вистави мирославці кепкували й сміялися — не з добрих людей, їхньому серцеві близьких та рідних, не з речей для всього народу святих, бо ж простим людям блюзнірство ніколи не було властивим на протязі віків, — а сміялись мирославці з одвічних ворогів: панства, бундючності, дурості, боягузтва, смерті…

В людей од реготу й животи вже боліли.

Тільки очі шинкарочки Насті Певної — в дальньому кутку майдану палали лиховісним вогнем, і вся молодиця пашіла таким нестерпучим жаром, аж люди, котрі стояли біля неї, намагались трішки відсунутись від того пашіння, бо під ногами її аж наче горіла трава.

На шинкарку, як і досі, ніхто не зважав, бо посрамлення Смерті нікому не відомим лицедієм, лицарем-голодранцем — тішило й радувало збуджену юрбу, що ладна була ринути на кін, па поміч відважному молодикові.

Нікому не відомий лицедій, правду мовити, навіть і не здогадувався, що він уже є лицедій, але ж, так і не досягши Смерті шабелькою, він вирішив дошкулити її словом, хоч і не знав ще а досвіду, що слово — зброя небезпечніша від шаблі, і він сказав басюрою Прудивуса, явно, але не навмисно, Юренкові наслідуючи:

— Злазь, паскудо!

Та Смерть не відповіла, бо зайшла в них там з рудим котищем іще лютіша сварка за самий вершечок шибениці, високої, а вже й хиткої, бо щось повибивало з-під неї підпори.

— Злазь, бо звалю стовпа!

— Аж ось ми разом! — гукнула й матінка, Явдоха, легко влазячи на кін. — Ось я допоможу!

— Я сам, мамо, я сам! — визвірився на неньку Михайлик, і вона його вперше в житті послухалась, і лишилась край кону.