Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Простяг руки до шаплика, покладеного на вівтар мистецтва якимось вдячним бондарем, де було вже повнісінько грошей — талярів, дукатів, динарів, шелягів, шагів, московських копійок, польських злотих і червінчиків, — і, награбаставши в обидві жмені мідяків, срібняків і золота, всипав теє багатство в новісіньку смушеву шапку, взяту з купи даровизни, зачерпнув іще дві-три пригорщі і рвонувся мерщій назад, у той бік, звідкіль вони з матусею сюди прийшли, тобто знов на саме дно базару.

— До коваля ж нам! — нагадала матінка.

— Устигнемо й до коваля, — впевнено відказав парубок і, взявши мамину мозолясту руку, повів Явдоху за собою, кваплячись наче до пильного діла, і юрмище посунуло за ними, за цими новобагатьками, що в них уже й душі замліли з голоду.

«Попоїсти, мабуть, поспішає», співчутливо подумала Явдоха і покірно рушила за ним.

Ба ні!

Михайлик байдужісінько проскочив мимо їстівного торгу, мимо пекельної спокуси мирославських страв, яка ще з годину тому так дуже хвилювала його.

Він про голод уже й забув, бо не йшла з мислі гордовита панночка, Ярина Подолянка, небога єпіскопа, що сьогодні вранці так зневажливо розмовляла з ним.

Але… чому зневажливо? Чому?

Тому, що гольтіпака він безхатній?

Що в нього штани драні?

Що він босий-босісінький?

I от, розбагатівши-таки, він вирішив притьмом причепуритись. Поспішив до стрижія, і той обмакогонив його з усіх боків, лишивши на маківці копичку волосся, що з неї мала згодом вирости добра козацька чуприна.

Вислухавши яку сотню порад доброзичливих глядачів, парубок прибрав собі й рясні шаровари.

Власне, і не він прибрав, а мама, хоч він і марно домагався пудь-якої самостійності:

— Я сам, мамо, я сам…

Але мама вибирала, мама й про ціну питала:

— Скільки оці? Два, кажете? А півтора?

— А хто прибаве?

— Пан-бог прибаве.

— Хіба ж пан-бог — на базарі?!

— Та він же — всюдисущий. Ну, то як же?

— Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки! Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.

Купили Михайликові й шаблю, бо та, що в нього була, коротенька шабелька, загинула, на бризки розлетівшись у поєдинку зі Смертю.

Посправляв і для матінки, що їй було потрібне, все добре та гарне. Придбав хлопець і персня дорогого, і разок намиста з дукачами, з золотим хрестиком. I сховав у кишеню. I всім було цікаво знати — задля кого… Все купив, що треба.

Не міг тільки знайти собі пари будь-яких чобіт, бо всі чоботи на мирославському торзі були задля нього малі.

У шевському ряді, на довгих неструганих дошках, поприбиваних до кобильниць, стояли й чоботи, і сап'янці, і постоли, і кипці, і навіть личаки, але ж нічогісінько на здоровенну Михайлову ногу вони роздобути не спромоглись.

Треба, казали, чекати аж до того понеділка, поки чоботарі (» вусами попідрізуваними у всіх над верхньою губою, щоб не заважали брати в зуби дратву), поки вони після Зелених свят пошиють, бо в кожну підошву добрих чобіт треба ж забити сто цвяхів.

Але ж Михайлик вирішив стати на очі панні Ярині-Кармелі саме сьогодні. Конче сьогодні! Але ж…

Не йти ж до сановитої панни, чепурненько прибравшись, без чобіт!

Аж день йому ясний затьмарився.

Мовби сонце сховали цигани в мішок.

Наче й не розбагатів Михайлик: яке вже там багатство, коли босий!

Перекупки десь кричали: «Сластьони гарячі!» а він того й не чув.

Стрічні дівчата поглядали на гожого парубка, а він того й не бачив.

Йому були потрібні чоботи, і, голоп'ятий, аж розсердився, почувши, як п'яненькі шевці, суботній базар кінчаючи, співають на сьомий церковний глас якомусь із своїх товаришів жартівливе величання:

— Величаєм тя, копиле-копиленку, шевче-чоботоробче, і вславляєм твою дратву, твоє шило і правило ще й твоє дзюбате шевське ри-и-и-ило!

— Ото гемонські душі! — і, сердито сплюнувши, матінка пробурчала: — Не встигли по обіді й лоба перехрестити…

— То, виходить, їм зараз уже не можна співать, а мені ще можна: я ж іще й не снідав, мамо, — і додав стиха: — Та й не наспівався я сьогодні досхочу… — і хлопець задумався, бо вже юнацька душа затруїлась трутизною успіху, бо жила ще в нім та солодка хвилина, коли його співу слухали стільки людей.

Задумавшись, хлопчина спинився і аж тепер тільки побачив, що знову стоїть біля цехмайстра жебраків, біля діда Копистки, що юрба круг його сопілок стала ще більша й дудливіша: не тільки малюки, бурсаки, школярі та ремісницькі учні, а й січове та городове козацтво топталось там, а й статечні мирославські майстри.

Михайлик повернувся до діда Копистки, бо хлопцеві притьмом стала потрібна сопілка.

21

Все круг діда Копистки свистіло й дудніло.

Кожен покупець, вибираючи собі розраду, мусив, звісно, подмухати в сопілку, в другу, в третю, дослухаючись, і все бриніло там — і в сопілках, і в душах, — і все грало невлад і без пуття, але весело, а дід Копистка раз по раз приказував:

— Щоб не хрипіло, змащуйте сопла.

— Олією, діду? — спитав Михайлик.