Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Коли б наш Песик Ложка думав не прозою, як звичайні собаки, а був би яким-небудь собачим віршомазом, то він уже й подумав би, чого доброго, що кожна іскра, старанно викрешувана з шабель, якби вона ставала діамантом, обидва лицарі вже загрузли б у самоцвітах по коліна, — але Песик поетом не був і тому не відав ціни діамантам, а двобій дратував його все більше, тож він знову гарчав докірливо і знизував плечима, не бачивши в тому герці ні радості, ані краси, бо кінця-краю тій січі не було й не було.

Владика, правда, вже й захекався досить помітно, але, як і годилось козацькому полковникові, ощадку в Мамая не просив.

Чувши його трудне дихання, Козак прикинувся втомленим і став благати про перепочинок, бо налякала запорожця й свіжа кров, яка промочила полотняний завій на лобі владики, на рані, завданій йому в учорашнім бойовищі.

— Просишся? — підозріло спитав Мелхиседек.

— Прошуся, святий отче, — покірливо потвердив Мамай, і ця покірливість іще більше насторожила владику. — Захекався трішки на старості літ… — непевно додав, одбиваючи удари шаблі, Козак Мамай.

— Брешеш, сучий сину! — гарикнув на побратима архирей.

— Щоб мені сей та той, коли брешу!

— Жалієш мене, старого собаку!

— Та скарай мене святий Дорошко, єпіскоп тірський, що сконав од руки Юліана Відступника, коли я брешу хоч стілечки, коли я…

— Годі! — знову гарикнув єпіскоп. — Таку брехню змивають кров'ю! Бо ти ж сам — відступник! А не брат мені, не друг, не лицар, не запорожець, не християнська душа, а чорт собачий! Бережись!

I превелебний владика знову вкинувся в бій.

Без кришки жарту.

Бо таки розсердився на старого товариша…

Пан обозний, скрушно змахнувши пухлою рукою, подався з архирейського саду, поспішив до свого дому, щоб повернутись сюди перегодом, бо ж мав до владики чимало невідкладних полкових справ.

Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому, насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані.

I він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архирейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився.

25

Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім'ям Пилип-з-Конопель.

Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, 6о очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шаблюку, звернувся до нього зі словом привіту.

Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, протяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика.

— Розгорни лишень, — сказав архиреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук.

Єпіскоп розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило.

I не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу, передусім, ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва.

Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ванРейн, усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його \захитало, бо замакітрилось старому в голові.

— Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель.

— Щось їй сказати хочеш?

— Мушу.

— На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека.

— Розповідай, — звелів єпіскоп.

— Самій тільки мадемуазель Кармелі… — почав був Філіпп.

— Кажи! — кивнув молодому французові й Козак Мамай.

— В одному варшавському костьолі ненароком підслухав я розмову… — почав Пилип-з-Конопель. — Клечальної неділі, тобто завтра…

— Чого ж замовк? — покваплював єпіскоп.

— Панну Кармелу збираються вкрасти.

— Хто? Для кого?

— Домініканці. А для кого… про це й сперечались ті двоє ченців у костьолі. Один казав, що панні світ зав'яжуть з вашим однокрилим гетьманом, а другий…

— Ах, собаки! — стиха скрикнув єпіскоп і аж похолонув, поглянувши на вікна своєї господи: в прочиненому за спиною Пилипа вікні стояла Ярина, і це було найгірше, бо ж не хотілося дядькові, щоб небога зарані дістала причину для нових хвилювань.

— А що ж казав той, другий? — спитав, не бачивши в вікні Ярини, Козак Мамай.

— А другий говорив… немовби свою волю вже звістила Конгрегація для поширення святої віри: вони там, у Римі, поклали…

— Ну? Ну?

— 3 черниці Кармели зробити святу. Католицьку святу.

— Тобто мученицю? — спитав зненацька згаслим голосом Мелхиседек.

— Як же це? — спитав Козак Мамай.

— Не знаю… — відмовив Пилип і замовк.