Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Але Оврам Роздобудько скінчити не встиг, бо ввійшов до світлиці пан Купа-Стародупський, і шукайло хутко обернувся до нього:

— Я дожидаю вас, пане полковий обозний.

А Роксолана, вклонившись гостеві, так хутко вийшла, що Патиме з-за пурпурової запони ледве встигла дременути геть. Мила пані так боялася, щоб муж не помітив на її обличчі чогось такого, що йому знати не слід, — її збентежило і підозренне всезнайство пана Роздобудька, тож вона й побоювалася, що він, продовживши розмову, доскіпається й до речей неприємніших.

29

Тож правда була, що ляпаса за лапаса роздобув пан Роздобудько насамперед тому, що в думці, в серці пані Параски-Роксолани царював на ту годину обшарпаний ковалисько Михайлик, задля котрого вона вже твердо вирішила зо світу зігнати коханого Діомида, свого шлюбного мужа, богом їй свіжо даного, і на це діло вона поклала собі, ні мало, ні багато, — тижнів три- чотири, ніяк не більше.

А вирішила вона смерть своєму мужеві заподіяти — не ножем, не отрутою, не кулею, не рукою найманого вбивці, а способом законним і для неї самої безпечним і навіть приємним: вона зважилась доконати законного мужа молодою силою свого принадного тіла.

Так, так! Вона розміркувала дуже просто: еж коханий її Діомид — старіший від неї принаймні років на тридцять, і коли вона жадатиме від нього справляння шлюбного обов'язку разів стільки, скільки здужає сама — і серед ночі — при других півнях і при третіх, і при появі сонця — йому во славу! — і перед обідом, і замість нього, і після нього, і знов же таки — ту ж саму тетерю й на вечерю, то підстаркуватого й досить підтоптаного пана полкового обозного на довго невистачить, а за якісь там три-чотири тижні вона, ретельно сповняючи законний (перед людьми і богом) обов'язок, зможе стати вільною вдовою, щоб вискочити притьмом за жаданого лобуряку Михайлика (бо ж так не дається), щоб настановити його новим обозним, — і пані Роксолана Купа вже була готова до бою за свою свободу і вже мала розпочати той солодкий бій сьогодні вночі, поєднуючи, як ми тепер сказали б, приємне з корисним.

Усе це вже склалося в неї, як річ певна й сливе здобута, отож її налякало трішки небезпечне всезнайство приїжджого панка, і вона таки й справді злякалася, що може він докопатися в її душі й до цього чудового своєю простотою й безкарністю заміру.

I вона втекла мерщій, лишивши пиндючливого пана Пампушку з Оврамом Роздобудьком на самоті, і така була заклопотана своїми побоюваннями, що й не помітила, як Патиме, татарочка, майже з-під носа їй вискочила за внутрішні двері, приховані пурпуровим запиналом, вибігла з Пампушчиного дому і скоренько подалась аж на базар.

30

Вона шукала там циганочку Мар'яну, щоб доручити їй важливе й добре діло.

Патиме знайшла її в гурті цікавих, де слухали, як меткоока дівчинка ворожить по руці якомусь чудернацькому запорожцеві, що на нього вона наскочила, як вихор, і вчепилася в руку, а він стояв, журно всміхаючись, бо ж не вірив у циганську ворожбу оцей француз, Філіпп Сганарель, котрий, знайшовши на Вкраїні те, чого шукав, сьогодні втратив знайдене, навіть не бачивши жаданої Кармели Подолянки.

Пильно розглядала Мар'яна йому ліву руку, водивши пальцем по складках її, бурчала щось сама до себе, а кілька пошарпаних і закурених запорожців, які, вже побувавши нині в бою, з Пилипом разом вийшли оце з шинку та й реготали, кепкуючи з доброго козака, що потрапив у полон до розхристаного дівчиська, котре так міцно тримало дужу руку француза.

— Ворожка, гляди, з бісом накладає! — жартуючи, перестерігали товариші.

— А я, бачите, накладаю з ворожкою, — приємно гаркавлячи, відкараскувався від п'яненьких жартунів Пилип.

— У ворожки — хліба трошки!

— А я додам, — сміявся Пилип-з-Конопель, хоч почував себе не так уже й просто, бо рука горіла від вогнистого дотику, а неспокій опановував душу, хоч і не вірив сторонський козак ні в відьом, ні в чортів, ні в ворожбитів, але вже здавалося, же вона ось-ось йому скаже щось важливе, добре або лихе, і він, щоб товариство не заважало, рвонув Мар'яну за руку й повів геть.

Подалась за ними тільки Патиме, чекаючи, поки циганка поворожить, хоч і пора була квапитись, бо в Купиній господі могли вже й шукати татарочку — бо ж вибігла нишком, без дозволу.

Мар'яна тимчасом хутко й неголосно говорила Пилипові:

— Бачу на долоні глибоку борозну кохання: воно тебе й привело сюди з дальніх країн.

— Не дуже й дальніх, — заперечив Пилип-з-Конопель.

— Якщо до Парижа звідсіль їхати два дні, а не двадцять, то й справді — близький світ, — невинно пожартувала Мар'яна і загадково посміхнулась.

— Звідкіль ти знаєш про Париж?

— На твоїй долоні все написано, козаче: як никав по Вкраїні, кохану шукаючи. Як сьогодні…