Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Коли Омелько, ставши на криласі, заспівав разом з іншими співаками псалом сто сороковий: «Визволи мене, господи, від лихих людей! Від чоловіка насильного заступи мене! Котрі зло6у в серці замишляють, щодня до бою збираються. Гострять язик свій, як у змія… Нехай посиплеться на них горюче угля! Нехай бог кине їх в огонь, у вир, щоб не спаслися! Я знаю, що явить господь правосуддя пригнобленим, справедливість бідним…» і ці облудні слова церкви про неіснуючу справедливість бідним, і благання про те, щоб чоловіка насильного злоба у пропасть загнала, все це будило відгомін у душах молящих, бо ж була круг міста війна, бо ж насильством повнилось життя цих простих людей, бо ж мусив оцей парубок, що саме співав на криласі сто сороковий псалом Зелених свят, мусив нині рушати задля блага вітчизни в далеку дорогу, важку й небезпечну, і миряни, той псалом слухаючи, тими ж таки словами за співака молилися, за улюбленця города Мирослава: «Сохрани мене, господи, від рук беззаконного, від людей насильних заступи мене, од тих, котрі задумали спинити кроки мої…» і добрі люди, благаючи в бога щастя-долі Омелькові, що співав оце тут, може, востаннє, мирославці вже й плакали ревно, та й сам владика не міг стримати рясної сльози.

Коли ж грянула чудовна пісня «Світе тихий», що нову музику до неї недавно склав оцей же парубок, Глек Омелян, від співу того люди шаліли в нестямі, бо пісня кожного в молінні підносила до самих небес.

Та річ була й не в молінні.

Всяке щире мистецтво таку має силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на витвір художника, почуває себе на ту мить велетнем, і їй здається, буцім вона сама те все створила, і прокидається в ній хороше почуття гордості за людину, за творця, за свій народ.

В Омелькових піснях — і в церковних, і в світських, — сильно грала народна струя…

Його вчили не тільки міланські чи віденські професори, не тільки протопсальти київської Софії, де він співав попервах, а й рідна матінка вчила співати, не тільки над ним колискових мугичучи, бо співала ж вона — і гончарний круг обертаючи, і снопи в'яжучи, і городину полючи. I шарудіння вітру в степовій траві слух Омелькові малому витоншувало. I дзюркіт рідної річки Рубайла. I соловейків спів. I думи кобзарські. I дівочі веснянки. I все, що він чув на Вкраїні, все те вчило його слухати. Все те вчило його співати. Все те вчило його складати пісні. Все те приваблювало до нього, до його кебети, до голосу його козацького, до серця його широкого, — все те приваблювало тисячі і тисячі людей.

Він уже встиг попрощатися з батеньком.

Висповідавшись і запричастившись, він уже готовий був у дорогу, тож і, співаючи зараз, залітав далеко вперед на своїй небезпечній путі, і співав перед мирославцями так, як ніколи досі й не співав, бо прощався і з батьком, що стояв біля криласу, нишком утираючи сльози, прощався і з батьківщиною, з усіма цими добрими людьми, що так любили його талант.

Лукія очей з нього не зводила, слухаючи.

Вони вже попрощалися з братіком, разом помовчали в садку.

Потім Омелько вклонився їй доземно, наче матері, бо це ж вона, Лукія, виростила їх, трьох братів-гончаренків, по смерті матінки. Прощаючись і руки їй цілуючи, Омелько передав сестрі сувій паперів, пописаних кумедними значками, і просив переховати, поки не вернеться, а якщо згине десь, просив передати до Києва… Там були, в тім сувої, його світські партесні пісні — на сім голосів і на дванадцять, написані на рівні тодішньої мусикійної техніки, — і була між ними «П'яницька пісня», дванадцятиголосий партесний концерт, який він щойно закінчив і вже почав був розучувати з товаришами, щоб тішити козацтво чи й свого брата ремісника жартівлнвим співом, багатоголосим і мудрим…

Лукія плакала, братіка на вечірні слухаючи, боялась тої хвилини, коли скінчиться відправа, і Омелян, уже й додому не заходячи, рушить у дальню дорогу, забравши рушницю, сопілку, торбину, скочивши на коня, що дожидав його коло церкви.

41

Поки владика правив службу, молившись за мирян, що їх у церкві було повнісінько тої Клечальної суботи, молившись за Омелька, що мав рушити в далеку й небезпечну путь, молившись і за всю шарпану й терзану Вкраїну, — в архирейськім садку тимчасом два вельможні лукавці і шалапути, Оврам і Демид, марно спитувались одурити й спантеличити премудрого Козака Мамая, теревенячи запорожцеві, буцім скарби Долини — суща небилиця.,

— Я вже вашу Долину оглянув, — сказав Роздобудько. — I все збагнув.

— А я вже оглянув тебе самого, мій брехливий паничику, — кепкуючи, йому в тон відповів Козак Мамай. — I теж… усе збагнув!

— Що ж ти збагнув? — перелякано поспішив спитати Оврам Роздобудько.

— А те збагнув, що найдорожчим скарбом завше є людина.

— Яка людина?

— А ось ти, наприклад, чепурунчику.

— Чому ж це?

— А тому… Хорошенько прибравши тебе до рук, можна певно сказати, що й скарби Долини опиняться в тих же руках.

— Ти мій талан прибільшуєш, Козаче. Правда ж, пане Пампушко? Я й не такий розумний, як здається. Правда ж?

— Щира правда, — охоче підтримав обозний. — Дурень дурнем!