Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Кілька розбуджених пристрастю Михайлика соловейків, уже стомлених і вдоволених милостями своїх солов'їх, теж подали голос та й знову заходились над колінами (над колінами пісні, звичайно!), старі, досвідчені солов'ї, котрих примушували співати тільки дві сили — любов і ревнощі, тільки змагання за кохану сіреньку пташечку, тільки бажання вразити силою свого мистецтва й почуття ще вільне серце якої-небудь нецікавої й німої солов'їхи, його майбутньої сварливої та занозистої подружниці, яка…

Та закохані солов'ї, очманілі, дурні, засліплені найдужчим у світі, найчистішим і найбезглуздішим почуттям, вони ж ніколи не думають, бідолашні, про майбутнє.

Не думав ні про що й Михайлик, і зовсім не тому» не думав, що розумів усеньку марну недосяжність архирейської небоги для безцільних зазіхань безхатнього голодранця, ні, ні, о тій годині він не думав ні про що, а просто співав, спонукуваний єдиним бажанням — затримати Ярину біля вікна, співав і тьохкав, і свистів, і булькав, і лящав, коли зненацька1 почув біля себе її здивований голос:

— То це ти, мамин синку?

Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву.

Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень.

Вона, при світлі місяця, без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок підстрижений, підбритий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала: — А чом це ти, козаче, ходиш босий? — та й пирснула, немовби це була не панна, вихована в манірній Європі, а тутешнє сільське дівчисько.

— Ти ж, дівко, й сама — не взута ж! — слушно зауважив панні Михайлик.

Ярина поглянула на свої босі ніжки, що біліли в сяйві місяця, трішки зніяковіла, бо ж вискочила, як була, просто з ліжка.

Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ.

Отак вони й стояли босоніж.

Якусь мить одне на одного роздивлялися.

Аж потім панна Ярина здивовано спитала:

— Як же тебе собаки не порвали?

— Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, — просто відмовив Кохайлик.

— А ти хіба… — почала була Ярина.

— Атож! — як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита.

Вони помовчали. Потім Ярина сказала:

— От і добре!

— Що я закоханий?

— Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! — і раптом покликала: — Ходім лишень!

— Куди? — аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. — Куди ж?!

— Ходім-но! — і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архирейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок.

— Добре, що ти босий, — сказала дівчина.

— Що ж у тім доброго? — спильна поглянув парубок.

— В чоботях ти й не видерся б.

— Куди?

— Сюди ось!

Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем. і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок.

Потім звеліла парубкові:

— Лізь лишень!

— Та як же?

— А ось так!

I панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою.

Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки.

Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім — і в панни в кімнаті.

Він тяжко дихав.

Може, від раптового перельоту з кузні — до цієї пишної опочивальні.

Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину.

А може…

Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового:

— Хто там?

— Це я, — спокійним тихим голосом, озвалася з вікна Ярина Подолянка.

— Носять чорти! — не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак.

А Ярина сказала парубкові:,

— Оце ти мене обманюєш?

— Я?! — здивувався Михайлик. — Тебе? Обманюю? Та я ж нiкого i нiколи…

— Собаки ж забрехали, парубче?

— Забрехали, серденько.

— На тебе забрехали?

— На мене.

— А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть!

Казав?

— Казав.

— Отже, ти, виходить, нітрішки… — і мерщій спитала: — Як тебе звуть?

— Кохайлик, — відповів збитий з пантелику селюк.

— Як-як?

— Тобто… Михайлик! — поправився хлопець.

— Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди!

Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архирейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку.

Та панна відсахнулася:

— Здурів!

— Здурів, — радо погодився Михайлик, не випускаючи руки.

— Пусти!

— Не можу.

— Закричу.

— От-от! — зрадів Михайлик. — Закричи, серденько. Закричи!

— Навіщо це тобі? — зацікавилась панночка.

— Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила. — Ну-ну?

— Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на гвалт… Ну, ну, благаю!