Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Бабуся мовчки поглянула на рейтара, одвернулась, потім зненацька визвірилась:

— Сам же ти, іроде, спалив його хату сю ніч!

— Я?! — здивувався Прудивус, забувши про свій одяг.

— Ще й питає, пес поганий! — забалакала на весь голос бабуся. — Ти ж сам, псяюхо, вбив і жінку Олексійову! Ти вбив! Ти!

— Авдотью? — похолонувши, ахнув спудей.

Старенька десь пропала. А Прудивус, похиливши голову, так і лишився біля згарища, і думав про гармаша, як той чекатиме від нього вісті, доброї чи лихої… А що ж він перекаже гармашеві! Запізнився…

Сльози навернулись на очі, і Тиміш Юренко вже ступив був, ідучи звідти геть, коли раптом Ложка стиха заскавулів, а потім і до Прудивуса долинув тонкий та дивовижний звук, заскімлило щось, наче заплакала дитина, і спудей, обминувши спалений причілок, побачив на почорнілій траві, поміж звугленими колодами, купу обгорілого лахміття.

Купа ворушилась, і щось у ній тихо та жалібно пищало.

Розгорнувши скоренько ганчір'я, уздрів Прудивус немовлятко, пригрудча запазушне, щойно либонь народжене, і з острахом невмілими руками взяв його, і така безпорадність засвітилась на Юренковім обличчі, аж дивитись був щирий жаль.

— Що ж нам робити? — спитав лицедій у Песика, який стурбовано метушився круг нього. — Нести мале до Києва?

Ложка заперечливо гавкнув

— Справді, далеко, — погодився Прудивус. — Та й куди ж я з ним подінусь в Академії, з малим? — і здавалось лицедієві; начебто Песик співчутливо крекче.

Прудивус розгорнув дитя, аж воно було мокре-мокрісіньке.

Він витяг з торби рушника, вгорнув младенця, притулив до себе, а воно, зігрівшись трохи, вже й не кричало, а тільки скімлило й щось ловило охлялим ротиком, шукаючи, видно, материних грудей.

— Ходімо звідси, Ложко, — пробурчав Прудивус і, йдучи по вулиці слідом за Ложкою, балакав з ним потихеньку, радився: — То куди ж нам?

Песик мовчав.

— Покинути маля комусь на хуторі? Ложка мовчав.

— Що ж я потім скажу гармашеві? Батькові дитини? Що скажу? Що таки й справді понімчився? — і він запитально глянув на Ложку: — Ну? Чи вертати з дитиною до Мирослава? Так? Чи не так? — і він похнюпився. — А як же… Київ? Га? Чого ж ти, Ложечко, мовчиш?

10

Прудивус безпорадно спинився, бо дитинка, ніякого поживку не діставши, заплакала знов, і Тиміш, недосвідчений, вирішив трішки постояти, поки воно знову засне.

Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб'ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову забиту гратами бодню.

Почувши бренькіт бандури й Такий дужий голос, а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея раптом шарахнули геть.

Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що, раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар.

Песик Ложка, рвонувшись до свого знайомого, котрий сидів собі на березовім пеньочку, неподалік від кобзаря, крутнув гостреньким хвостиком і повернувся до Прудивуса, який на того сивого уваги досі й не звертав, бо слухав кобзаря, думу про смерть Хмельницького:

— …«Бо я стар, болію,
Більше гетьманом не здолію…»

Кобзар оповідав про те, як воліли козаки не обирати в гетьмани джуру Хмельницького, бо той — шляхтич, —

Близько мостивих панів живе;
Буде з ляхами мостивими панами накладати,
Буде нас, козаків, за невіщо мати…

Слухачі, котрі шарахнули від німчина, ремісники, посполиті, лейстрове козацтво, поранені й пошарпані в боях із мирославцями жовтожупанні вояки, слухали, ставши осторонь (на гетьманщині кобзарів зосталось обмаль), а дехто вже й зауважив на морді в чудернацького рейтара ревне захоплення співом кобзаря.

— Люди чого відійшли? — спитав сліпий кобзар у сивовусого січовика. — Ти чуєш, Дмитре?

— Чую, Свириде, — неуважно мовив старий Дмитро, наче повертаючися з льоту в далекий край, куди занесла його дума про тую смерть, яку він бачив сам, Дмитро Потреба, бувши колись при Хмелі бунчужним.

— Я питаю: чого люди шарахнули?

— Німець підійшов.

— Один?

— Один.

— Чого йому?

— Спитай у нього сам, Свириде, — скоса поглянувши на чудернацького рейтара і чогось раптом усміхнувшись, відмовив старий січовик.