Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Вони й так бояться! Страшно ж, кажуть, воювати з нами!

— Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий…

— I дурний… — обняв його Козак за плечі.

— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — і вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.

Скучивши в своїй таємничій майстерні без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові, та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри по Німеччині, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився. в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.

Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця зо лота серга, Козак Мамай здивовано спитав:

— То ти — москаль?

— Москаль, Козаче.

— Чому ж — Іваненко?

— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.

— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?

— Слухай лишень! — і алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.

— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.

— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.

— Стривай! — і Козак завмер.

— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.

— Чого це ви тут, Варфоломею? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.

— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.

— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка — ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди — про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.

— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці-домініканці.

— Де ж панночка?

— Поперли… он туди.

— Скільки ж було їх?

— 3 домініканцем… шестеро, — I Варфоломей, що вже| довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…

— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав. — Пішли куди?

— Ген… ледве помітна стежечка.

— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!

Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п'ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.

Ех!.. 3 однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.

25

Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з'явився і Мамаїв довічний друг та супутник, Песик Ложка.

Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м'яке зубами.

Коли Мамай пірнув шаблюкою того нещасного, Ложечка вчепився ззаду в другого жовтожупанника, а коли й цей поліг від Тимошевої шаблі, то — в третього, а четвертому, що з ним рубався, поклавши дитину, Потреба, вже скочив на спину, а п'ятому вчепився в литку, і скоро всі п'ятеро харцизяк підпливали власною кров'ю, а душі їхні десь там уже летіли до пекла чи, може, й до раю, того не відаючи, що райські врата, з вини святого Петра, — на замку.

Трохи осторонь лежав — у землю носом і пан алхімік. Кров цебеніла йому з голови, і зразу навіть не можна було зрозуміти — живий він, уже вмер, чи саме конає.

— Поранили Іваненка! — скрикнув Мамай і кинувся до Іванова.

— Поранили? Мене? — неуважно перепитав алхімік і втратив свідомість.

Мамай зірвав кілька корінців гладушника, що на нім уже сяяли ясножовті квіти, вичавив жовто-червоний сік із його брунатних корінців та й змастив чималу подряпину на скроні в алхіміка й зав'язав її шматочком полотна, видраного з пелени сорочки. Та з Іваненком, видно, діялося чудне щось, і Козак поспитав:

— Ти встати не можеш, Іване?

Алхімік промимрив:

— Лягай-но й ти…

— Здурів?І

— Поглянь лишень!

— Не бачу я нічого.

— Аж ось…

— Земля й земля, — розсердився характерник.

— Залізо!

— Де ж воно?