Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ходили вони — не раз і не два — з царевими грамотами й до Києва, буцімто «для книжные покупки», а приводили до Москви десятки «вспеваков», що поміж ними були й такі видатні музиканти, як Федір Тарнопольський, «начальный певец и творец пения строчного», тобто диригент і композитор, як сказали б ми нині.

Посилав колись цар людей, скажімо, до Печерської Лаври, щоб ті йому привезли молодого «старца», тобто ченця, Загвойського Йосипа «для начальства к партесному пению», не на вічне проживання в Москві, а бодай на короткий час, але того «старца» сховали, і в Лаврі його не знайшли. Полошукагшіи по київських монастирях, цареві люди нараз довідались, буцім Йосип Загвойський «стоїть» на криласі в столиці, в Чигирині (тоді ще був живий законний гетьман України), і поспішили туди, але й там співака вже не було. Сповіщаючи про те царському воєводі, покійний гетьман дав до тями, що примусити Загвойського йти до Москви не може.

Тоді ж таки вганяли царські посланці, як те відомо з листування, й за співаком Василем Пикулинським, бо той «начальство к партесному пению» знав добряче, та й до Москви подався б залюбки, але й про Василя того тодішній київський митрополит відмовив воєводі, що «тот вспевак Васка у него есть, но без него в монастыре быть нельзя, а отпустить его к государю не мочно». I не тільки тому було «не мочно» вволити цареве прохання, що гетьман з митрополитом і самі кохалися в партесному співі, а ще й тому, передусім, що спів хоральний, партесний, тобто спів, який хапав за серце, вельми потрібен був українській церкві в боротьбі проти католицького впливу. проти переходу до унії. проти спроби звести нанівець національні ознаки нашого народу, — спів хоральний помагав привертати мирян до церков православних… Ось чому голосистих молодиків охоче посилали з усієї Вкраїни — до Києва, до Львова, до Луцька, а то й у греки, а то й до Італії, де наші хлопці вчились не тільки наслідувати, а й творити, розвиваючи свою власну, київську чи, як тоді казали, козацьку мусикійну культуру, мистецтво складного партесного співу, кебету композиції, бо ж віддавна українці славились піснею, з її запалом, журбою та веселощами, з мінливими ритмами, з вихилясами та викрутасами, бо в піснях українських споконвіку вставала поетична вдача народу.

…Уже чимало співаків — луцьких, львівських чи київських побувало тоді в Москві: одні приходили з власної волі, «слышачи царьскую неизреченную милость и православную христианскую веру», інших спокушали високою платою (чотири рублі та пара соболів на рік), а то і оманою виводили співаків з України, а то часом і викрадали.

Любов до гарних чоловічих голосів (по церквах тоді могли співати лиш мужики й хлоп'ята) була на той час у Москві превелика, і вже й хори в граді стольному гриміли досить справні; діяв там однедавна й молодий учень польського музикотворця Мільчевського — кебетливий киянин Микола Дилецький, що створив оригінальну теорію мусикійних фігур і добре знався на диспозиції, каденції, інвенції та екзордії; чимало музик потрапляло тоді до кремлівських монастирів та соборів і з Русі Білої, а то й туляків, калужан, рязанців чи орловців, що їх царські бояри та окольничі, де тільки могли, переманювали, викрадали, хапали — не тільки для потреби государя та патріарха, а й для своїх домашніх хорів, котрі співали при власних церквах, у довічну кабалу ввергаючи не тільки басів, тенорів, а й, передусім, малолітніх хлоп'ят, альтів та дишканчиків, що їх будь-якими правдами й неправдами спромагались вони випросити в українських чи білоруських архиреїв або митрополитів, а то й силоміць захопити, щоб потім інколи, кайдани з непокірних та невдячних співаків полоцьких, рязанських, брянських чи полтавських поздіймавши, на годинку випускати з темниці — задля мудрого партесного співання во славу божу: «Иже херувимы, тайно образующе…» — ох, і гарно ж, так боже ж ти мій!

Про співи козацькі в кремлівськім Успенськім соборі не раз тоді писали й чужинці, що прибували в ті роки до нашої Москви.

Один із них, Павло, архідиякон з міста Алеппо, що десь там, у Сірії, писав тоді ж таки про київський хоральний спів у Кремлі, порівнюючи з доти відомими розспівами — знаменським, булгарським та грецьким, що їх він чув у Москві перед тим:

«Співання козаків, — писав Павло Алеппський, — тішить душу і цілить від печалів, бо ж наспів їхній — приємний, іде від серця і ллється наче з одних уст; вони гаряче полюбляють нотний спів, ніжні та солодкі мелодії…»

Отож Москва в ту пору вже чимало чула голосистих українців, білорусів та й своїх же, російських співаків, гарних і прегарних, — але ж треба чесно сказати: такого тенора, як цей козак молоденький, оцей зухвалий мирославець Омелян, — на Москві таких ще й не чували…

28

— Ось тут завжди й співатимеш, — одвічаючи втішним думкам про все це, мовив до Омелька великий государ. — Ось тут, в Успенському соборі.

Омелько низенько вклонився, потім тихо, але твердо відмовив:

— Ні…

Аж перелякана Арінушка знову смикнула його за рукав.