Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Це — найдорожчі пахощі, замчані сюди з острова Кіпру, — і, без посмішки, без тіні жарту, вдоволено принюхуючись, додав: — Наша царська величність, дбаючи про добру славу Росії, завсігди старається пахтіти лепсько.

— Ну-ну! — печально всміхнувся Омелько. — Римський поет Марціал запевняв, буцім «недобре пахтить лише той, хто завше пахтить гарно»! — і, злегка прокашлявшися в тій духоті, ховаючи лукаву посмішку під кучерявим вусом, Омелян завів церковне щось, на розспів київський, свої власні гімни, ведені в ритмах народної пісні, сповнені вільного вітру Вкраїни, і все те чарувало витончений слух великого князя, котрий щирісінько любив усе прекрасне та бентежне, і сльози на очах його величності Омелька зворушили, і козак заспівав, як тільки вмів, од душі, — зворушили Омелька, хоч і не спонукали дарувати володареві всі ті прикрості, яких завдали народові руському — добра душа государя, його владолюбність, його огидний потяг до возвеличення своєї власної особи;..

Досхочу наслухавшись пісень церковних, вельми втішений государ попросив ще й козацьких, і Омелько, вволюючи височайшу волю, співав та й співав, і рвався весняним громом з-по-під низького склепіння царських теремів — дужий та щирий Омельків тенор:

— Частувала дівчинонька
Юнака, —
А ягода-калинонька,
Ой, гірка!
Ту гіркоту медом-трунком
Заливай
Ще й солодким поцілунком
Проганяй!..

… Це була пісня Мирослава, рідної Калинової Долини, пісня, котру він сам же колись, іще підпарубком бувши, склав дома та й забув, і почув її, аж коли повернувся з учення, з Києва, з Варшави та з Мілана, а тепер вона здавалась наймилішою піснею батьківщини, і спокійно її слухати не міг навіть сам цар.

… Тужачи за рідним краєм, співак плив далі та далі ще й на дужій хвилі давньої думи:

— У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, Угору руки підіймали. кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали…

I незнана доти, як ми сказали б нині, стихія козацького співу так захопила царя, аж він заслухався, замислився, завмер.

Коли Омелько Глек, співаючи — то те, то се, дійшов до галицької пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», аж засмутився цар та й подумав, що не можна ж, справді-таки, ось так узяти й відпустити з Москви цього чудесного співака, — і самодержець хотів був знову щось про це сказати, але стримався й спитав:

— Давня, мабуть, пісня?..

— Давня, — сіпнув плечима Омелян. — Наш мирославський єпіскоп, отець Мелхиседек, що я від нього й приніс тобі листа, великий царю, колись бачив слова цієї пісні в Златій Празі, в рукописній книзі Яна Благослава, в стародавній граматиці чеської мови. А цю вкраїнську пісню той чех, котрий помер ще року 1571, записав десь у Венеції: її співав там, гляди, який-небудь підгорянин, покутянин або гуцул, завезений татарами чи турками на невольничий ринок, на продаж… Співав! Бо ж пісня до життя прив'язує народ наш — у неволі навіть… Наша пісня, слов'янська пісня, руська, польська, чеська, пісня українська… вони й самі не вмруть ніколи, і слов'янам не дадуть загинути, бо з рідною піснею, царю… з піснею всі лиха перебідуєш і марно не пропадеш!

Цар ніби того вже й не слухав, бо зненацька спитав:

— Збираєшся додому… все-таки?

— А звісно ж!

Сердито посопівши, цар хруснув пальцями й сказав:

— Шкода! I приточив:

— А то лишився б!? А? Співав би в Успенськім соборі. Книги читав би, скільки заманеться. Дітей августійших наших, престолу наступників, навчав би всього, що нині царським дітям знати слід… — і поспитав: — Ти сам… де вчився, аж такий письменний? I по слов'янському? I з грецька? I з латинська?

— У київській високій школі, в Академії.

— О-о, — з повагою промовив государ. — Це — школа, благочестям сяюча! — і знову звідався: — То як же? А? Лишайся на Москві!

— Не можу, царю.

— Не хочеш.

— I не хочу.

— А як присилуєм?

— Послухай-но, благоутробний царю! Я є природою козак. Мене співати не присилуєш! Треба, щоб я схотів. От схочу й по вернусь до тебе з України. Перегодом…

— А чи схочеш? — хутко спитав государ.

— Хтозна! Сумно в тебе, царю, по всій твоїй Русі чудовій… Твої бояри… рабів, холопів, бідних людей… грабують! А ти за «боронив їм навіть плакати й сміятись, бідолахам, заборонив по всій Русі — старі звичаї, грища, казку, пісню…