Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Рука його ненароком торкнулась до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:

Побратався сокіл

3 орлом сизокрилим…

I пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівнича бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тій тридцятидвострунній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.

Коли ж він грав веселої, ніяким робом не могли слухачі на місці вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опію, і коли Козак Мамай не хтів спинитись, люди знемагали замалим не до смерті в шаленому танці, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терції та бунти, найтовщі, та кишкові баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осібну силу впливу.

Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в міру, то хоч і плакали всі потроху, але не ревно, а просто зажурились, самі не знаючи — чому…

Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий куліш.

Та й козаки-нетяги, що втекли від пана Купи, зашморгали носами.

I старий козак-чатовий при хвигурі засмутився до сліз, — бо ж приводів до смутку та печалі в кожного було задосить і тоді.

Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув і думати про свого Скаррона з його веселим «Комічним романом».

Заплакав би й Михайлик, коли б він плакати вмів, бо ж він перебував саме в тім переступнім віці, коли дитячих сліз уже не стало, а гірких, чоловічих, бог йому ще не дав.

Отак от і зажурилися всі.

Заскавулів навіть вражливий Песик Ложка, хоч йому й н «перепало сьогодні жодної краплини оковитої, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледівши сльози, мерщій, щоб не ятрити таких дзвінких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.

Згадавши про достиглий куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури — і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

А куліш вийпюв славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

Але сум іще краяв серця…

Чи то від пісні Мамайової.

Чи від тихого й загравного вечора степового.

А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чута було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

Всі мовчали.

40

Мовчали навіть вартові од вежі, здичавілі в степу й охочі до розмови, бо ж їм завжди кортіло розпитати в подорожніх, коли-не-коли з ними здибаючись, що ж воно там діється в широкому світі.

Мовчали, може, ще й тому, що від заграви на заході одвести очі не було сил.

Крайнеба палав.

Буйними пересмугами штабувалась третина обрію. фіалковими пасмами, чорними, червоними, жовтогарячими, навіть малоймовірними — зеленими кісниками, яких мовби й не буває в природі небес, — і все це мінилось, вигравало, кипіло, шугало, леліло, то згасало, то займалося широкою стягою знов, милуючи око й будячи в серці неясну тривогу.

I все те враз погасло.

Стало темно. Чорно. Хмарно.

Тільки остання вузенька багряна штаба ще жевріла на обрії.

I не хтілось од неї одривати очей.

Підкинувши до багаття сухої таволги й торішніх тернів, Пилип-з-Конопель заходився вгортати книги в червону шовкову шматинку, і Михайликові, що майже не вмів читати й по-наському, скортіло бодай помацати ті чужомовні твори.

Придивляючись у хисткім червонуватім світлі вогнища, Михайлик нараз побачив щось таке, що привернуло його увагу ще більше за ті книги, бо на мить майнули перед ним чиїсь вогнисті очі, намальовані на дерев'яному образку.

— Що це? — збентежено і аж немов трохи злякано спитав Михайлик.

— Портрет.

— Чий?

— Одної дівчини.

— Хто вона?

— Не знаю.

— Де вона?

— Шукаю сам… Десь тут, у вас, на Україні.

— Хто це поличчя писав? — зазирнувши, вражений тим, що побачив, скрикнув Козак Мамай.

— Один голландець.

— Хто?

— Рембрандт ван-Рейн.

— Хто-хто? — зачудовано перепитав Козак.

— Рембрандт.

— Де ти взяв це?

— В Амстердамі, в Голландії.

— Коли?

— Минулого літа.

— Розповідай…

I, плутаючись у трудних словах української мови, яку цей чужинець нараз аж наче забув, збиваючися й повторюючи по кілька разів одне й те ж, Пилип розповів таке, що зразу, може, й повірити було трудно, але ж Мамай із повіданої французом історії вже дещо знав, а про дещицю здогадувався, бо мова йшла про людину йому відому й навіть близьку.