Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Всі дожидали грози, коли пан писар опиниться біля свічада й уздрить свою пику з нерівними вусами, але, на превеликий подив, гроза минулася, бо пан Гордій Пихатий мав од природи одну потаємну ваду: в нього в очах з постійного перепою завше все двоїлося, — так уже йому бог дав, — і, коли він дивився на себе в дзеркало, то бачив два носи, чотири ока, чотири вуса, чотири вуха, і він це розумів, і все, що бачив, ділив на два, а тоді, помітивши, що в нього чомусь — не чотири вуса, а тільки два, він подумав, що все двоїться, як двоїлось доти, а вуса двоїтись чомусь перестали, і був з того навіть вельми вдоволений, бо ж йому набридло та остобісіло все ділити на два, і його тішила змога не ділити бодай свої вуса.

А й справді, подумати тільки: не завше ж приємно, коли в очах усе двоїться.

Коли двоїться щось хороше, то нехай собі й двоїться.

Коли ти даєш кому червінчик, а ввижається, буцім даєш ти — два, — нехай! — а коли ти береш — один замість двох?.. Самі тільки збитки!

Про цю ваду пана генерального писаря не знав тоді ніхто, і добрі люди дивувались, коли він не помітив відсутності другого вуса, а тепер, коли Гордій Пихатий став гетьманом, всі думали, же так воно й треба, і по всьому гетьманству між полизачами та підлабузниками зайшла мода: наслідуючи Однокрила, ходили вони з одним вусом, і щирих гетьманців можна було будлі-де впізнати не тільки по жовтих жупанах, а й по одному врубаному вусу, — хоч і не тільки в цьому безсоромні приклонники наслідували пана гетьмана: і в одежі, і в особливостях мови, і в дудлінні оковитої з цебра, і в пихатому поводженні з підлеглими людьми…

Нахабне припечатання вусів пана Гордія Пихатого не поліпшило їхніх взаємин, але не це було головною приключкою до їх ворогування з тим гаспидським Козаком Мамаєм, не це стало найпершою причиною до того, що наш Козак Мамай, потрапивши до рук гетьманцям, зразу ж таки був приречений на страту.

Була причина страшніша.

Така страшна, що й не дай бог…

46

Опинившись під десятьма замками в камінній цюпі з вірним Ложкою, котрий в скрутну хвилину, звісно, був при ньому, Козак Мамай перетрусив зопрілий сніп соломи в мокрому кутку та й ліг собі на бік і зразу ж укинувся в сон.

Та й спав спокійнісінько.

Не чув і німецького гелготіння рейтарів — біля дверей та під вікном.

Не чув і цюкання сокир коло шибениці, яку найманці-угри майстрували на майдані проти каземату.

Не чув, як у соломі шаруділи пацюки.

Не чув і того, як Ложка, з діда-прадіда звикши до полювання по норах на харсунів та лисів, розгрібав кривими короткими лапами пацючі діри під стіною, шукаючи виходу на волю.

А Козак Мамай спав та й спав, ніби в Святвечір наївся шуликів.

I снилась запорожцеві одна дівчина… в городі Мирославі… котру він міг приголубити тільки вві сні: вона саме скаржилась на нього, гончарівна Лукія, непевному Козаковому побратимові, нормандцеві де-Бопланові, ідо його повернення на береги Дніпра, не знаючи про його смерть, Козак Мамай чекав увесь цей час.

Бо вірив: коли живий, француз додержить слова і знов повернеться на Україну, де прожив мало не двадцять років, будуючи проти сили козацтва фортеці, дбаючи про розширення польських володінь на Україні, про вигоду й славу королів, — це все по службі! — а по дружбі вболіваючи за трудящий люд країни, тішачись її краєвидами, приятелюючи з козаками, упадаючи коло українських дівчат.

Він тоді полюбив Наддніпрянщиму і мріяв, уже не служачи польській короні, сюди повернутись. Він надрукував у Франції «Опис України», випустив і вісім карт, гравірованих відомим голландським художником Гондіусом, а наш Козак Мамай якийсь примірник тих карт, помальованих барвисто, відняв колись у польського воєначальника в бою на Жовтих Водах: панство з тими картами в руках гарбало багатства України.

Бачив колись Мамай у покійного Богдана й велику Бопланову карту Польщизни: її тримав перед собою гетьман, приймаючи королівських послів, і карта ця лежала перед ними, як погроза…

Але Боплана в ту пору коло Дніпра вже не було: облишивши службу в війську польському, де був капітаном артилерії, він повернувся до Франції, в Руан, бо, можливо, передчуваючи близький на Вкраїні початок нової визвольної війни, воювати проти народу нашого більш не хотів…

А тепер, у гетьманській хурдизі, він Козакові снився.

Ще молодим, моторним і дотепним снився, як був тоді, коли, для вигоди поляків, мурував у Калиновій Долині дві фортеці, які мали замкнути вхід і вихід з міста Мирослава.

Вони вві сні й зустрілись ненароком.

Вже скинувши одежу капітана артилерії, в трикутнім капелюсі з кольористим пером, у зеленім французькім каптані, в жабо, в червоних панчохах, в довгогривій перуці «алонж» — Боплан повертався з відправи в домініканському монастирі, що з гори хижо навис над містом Мирославом, і затримався серед калини.

Було йому либонь приємно подивитись на зарості калинових кущів, на білі кетяги, на супротивне черешчате листя, на білі, круглі, п'ятикутні пелюсточки, цнотливі й зимні, з діамантами роси на всіх суцвіттях.

I снилося Мамаєві, що він сказав: