Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Ніхто ж не схоче воювати під орудою ченця!

— Ніхто? — спитав владика. I, помовчавши, мовив: — Ну, коли так… — і вклонився всій раді: — Я прошу громаду звільнити мене од військового клопоту.

— Як-як? — здивовано спитав хтось, не дочувши, по той бік вікна.

— Візьміть у мене цей пернач! — і владика повагом переклав на край столу знак своєї полковницької влади.

— Не візьмемо! — суворо сказав хтось у хаті.

— Не візьмемо! — загукав і тисячоголосий майдан.

— Але ж я немічний старий чернець… — почав був архирей. Та його перепинили голоси в хаті й на майдані:

— В воду його, старого!

— Сміття — йому на голову!

— Киями його, собаку!

— Киями, щоб не комизився!..

I це було найвищим виявом поваги та любові до колишнього запорозького полковника Миколи Гармаша, найщирішим виявом всенародного довір'я до його душевної чистоти, до ратного хисту, до всіх достойностей духовного вітця, який оце знову встав щитити праве діло.

— Візьми перначі — звелів цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Громада просить.

I полковник знову взяв пернач.

На всі три сторони вклонився, бо ж по четвертій у хаті не було нікого: на стіні висів гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

— Кланяється громаді, — сказали за вікном. I ввесь майдан ожив.

I, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки.

А в очах старого архирея любов і довір'я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архирей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis», — тобто щось таке на кшталт «для чистих — усе чисто».

Він прислухався, старий, до гомону.

Але той гомін став нараз пригасати.

— Вічная мудрість нехай о нас радить… — почав був архирей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

— Піди й дізнайся — що там знову скоїлось? — звелів епіскоп келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень Зелених свят.

Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в мирославську Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

А пан Демид тимчасом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

8

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком, — а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, — єпіскоп дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм непоказним правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпіскоп, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, — хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

Бог його знає — на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом — без дляння й проволоки, — і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги господнього, до єпіскопа Мелхиседека, — ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

Та й говорив єпіскоп інколи, мовби в очі сипав тютюном, — це коли правду в очі кидав.

Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в славних полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Риму, тобто від зазіхань чужинців, котрі й завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і рясах різного кольору.

Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:

— Тату!