Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Хвалько та чвань, як усі обозні, взяті разом, він був чепуруном і галанцем. Аж надто опасистий та огрядний, пан Демид, важкий та куций, ледачий та запанілий, він був напрочуд моторний, бистрий, тож і одягався він так хутко та зграбно, аж очі боліли дивитись на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло, а слуги та джури ледве-ледве встигали за ним, та й жона його, від ридвана, як і завжди в такі промітні хвилини, не без приємності поглядала на свого зугарного старого, що жив, як турок: чим старіший, тим яркіший.

Ніби на якого превелебного архирея, на голову мерщій насунули йому важенну шапку, схожу-таки на митру, бо саме шапка була тоді найпершим козацьким одіянням: будь-який козак волів радніше вийти поміж люди без штанів, ніж без бодай драної бирки на голові чи в руках… Вкинули челядники тут же пана Купу і в не дуже рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти, а не з повних тридцяти шести англійського сукна, з матнею не до самої землі, вкинули в штани й чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину бліх, наділи на нього й черкеску штофну, зелену, — аж очі вбирала! — з «травами», тобто з розводами, ще й із брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, які тримались над його червоними кулаками на срібних гапликах, — цяцьковану золотими гудзями та шнурами.

Вбираючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старшого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт, бо ж на весняному осонні від надто хвиткого вдягання панові Купі було вже таки непереливки.

— Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? — пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий, важкий і теплий «кораблик».

— Хто збагне душу панів-начальників, — досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати.

А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів з п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, — отак! — тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку.

А тимчасом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.

14

— Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень!

— Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок.

— Хто ж там суне?

— Чумаки, — голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодик, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.

— Що ти сказала? — спитав він здивовано.

— Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.

— Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.

— То чом же ти мовчиш?!

— Хіба ви питали?

— А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи головою її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман?

— Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти.

— Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.

Слуги швиденько нап'яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…