Краєвиди підглядника

Я відчув страшний біль у мозку. Все навколо закрутилося якимось шаленим хаотичним виром. Я, хитаючись і тримаючися за поруччя, спустився сходами вниз, пішов до комоду й витягнув з шухляди пістолет. Тоді крок за кроком піднявся нагору. Регіт Джуліани врізувався мені в мозок. Я, щоб рятуватися від того реготу, кинувся до своєї вітальні. Впав у крісло, погладив холодну сталь пістолета і приклав до скроні. Холодне дуло просверлювало діру в моїй голові й напускало прохолоди в мозок. Я тримав пістолет при скроні, аж охолодилися мої нерви, і мною оволодів дивний, нецьогосвітній чи, радше, нелюдський спокій. Я відірвав від скроні пістолет і пестив його гладеньке тіло, відчуваючи холодну, незнану мені досі приємність.

Тоді підвівся, широко відкрив вхідні двері й вистрелив у скляну стіну. Перелякані коханці кинулися голі, як були, сходами вниз. За ними вибігла Джуліана, натягаючи на мокре тіло халат. На мить зупинилася переді мною і глянула на мене. Та, помітивши моє закам'яніле обличчя й відблиск смерти в очах, зблідла, затремтіла зо страху й також кинулася вниз.

5

Я далі стояв безрухо в дверях. Мої органи чуття діяли з підвищеною чутливістю. Я чув кожний порух внизу: як коханці хапали одяг і вибігали надвір; як кидалися в авто й зі скреготом гумових шин гнали геть. А в домі запанувала тиша. Я не чув найменшого звуку внизу. Можливо, Джуліана також утекла зі своїми принагідними коханцями. Почуваючи якийсь божевільний спокій і тримаючи перед собою пістолет у руці, я крок за кроком спускався сходами вниз. Відгомін моїх кроків видавався таким голосним, що мені боліли перепонки вух. Зайшов до вітальні й оглянувся довкруг. Джуліани там не було. Це аж ніяк не подіяло на мене. Мої почування були такі ж тупі й холодні, як пістолет у моїй руці.

Тоді копнув ногою двері й зайшов до кухні. Джуліана стояла під стіною й дивилася на мене скляними очима. У ній не було ні сліду тої демонічності, тої злої сили, які так вабили, манили й притягали мене до неї. її обливав холодний піт, обличчя було перекошене, а зуби цокотіли від страху. Мене дразнив той цокіт, наче бороною роздряпував мій мозок. Джуліана стала нецікава без того зла, яке перевтілювало її в незвичайну жінку, — вона раптом стала звичайною, слабкою. Я втратив усякі почуття до неї. Тільки цокання зубів дразнило мене все більше й більше. Мені уявився череп смерти, з дірами замість очей, який цокотів до мене великими зубами. Те цокотіння ставало голосніше й голосніше, впихалося мені в голову й розпирало її, — аж моя чашка не витримувала і тріскалася навпіл.

Раптом тишу розколов оглушливий постріл. Спершу я не міг збагнути, звідки дійшов той постріл.

Щойно побачивши, як Джуліана, зойкнувши, впала на підлогу, я з жахом усвідомив, що сталося.

З мене в одну мить облущилося отупіння. Закам'янілість почуттів розпалася на дрібні шматки й вивітріла. Я наче прокинувся з поганого сну. Наче наново народився. Нарешті став самим собою. У моїй свідомості зануртували: жаль до Джуліани й огида за свій вчинок. Я нахилився над Джуліаною, якій із-під серця спливала кров, і не знав, що робити. Дивлячись у її бліде обличчя, я відчув, як по моїх щоках стікали теплі сльози. Вона лівою рукою затискала рану, а правою витягнула мені з руки пістоля. Тоді простогнала, щоб я викликав швидку.

Я кинувся до вітальні, вхопив телефонну трубку й набрав номер швидкої допомоги. Тоді повернувся до Джуліани, гладив її обличчя й намагався заспокоїти її. За кілька хвилин почув знадвору гуркіт мотору. Я взяв Джуліану на руки й поніс до швидкої. Обережно поклав на носилки, а двоє медиків занесли її досередини, і машина швидко від'їхала.

Я поплентався до саду, сів на лавочці й нараз відчув велику втому. Мій розум став наче порожня картка паперу. Я деякий час сидів, не думаючи й не відчуваючи нічого. Та невдовзі холод почав проникати в моє тіло, а разом із тим думки почали підноситися наверх моєї свідомості. Я ніяк не міг прийняти того, що зробив. Що гірше, не міг зрозуміти свого вчинку. Я ні на мить не хотів убивати Джуліану. Навпаки, в глибині моєї свідомості ховалися ніжні почуття до неї. Найчастіше ці почуття були неусвідомлені, незрозумілі мені самому, але вони були.

Не знаю, як довго я сидів безрухо на лавочці. Та надосвітку до мене почало доходити, що я чекав на поліцію, яка повинна була заарештувати мене. Але поліція не приходила. Джуліана, видно, не донесла на мене. Тож я, виснажений і безвольний, пішов до свого мешкання, впав зодягнений на ліжко й затратив притомність.

Я кожного дня телефонував до шпиталю й розвідував про стан Джуліани. Вона була у критичному списку, і аж на четвертий день мені дозволили відвідати її. Я купив букет вишневих троянд, які вона, як я помітив, любила, і пішов до неї. Коли зайшов до її кімнатки, вона дивилася на мене, наче на чужу людину. Мною оволоділо неприємне почуття. Але я переміг себе, привітався і вручив їй квіти.

— Дякую, — якось несміло сказала Джуліана й усміхнулася.

Мені відлягло на душі.

— Візьміть оту вазочку, налийте води і запхайте туди квіти.