Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

На мить йому знову згадався той перший обiд в сiм'ї Клави, якого був удостоєний пiсля тривалого захоплення дiвчиною i освiдчення їй. Вiй почувався як на гарячiй печi. Ловлячи на собi не дуже доброзичливi погляди Клавиної матерi - гладкої, хворої дами, вiн втрачав апетит i майже не торкався вишуканих страв, якi подавав пiдстаркуватий лакей. Обiдали мовчки, лише Клавина матiр, iм'я й по батьковi якої вiн давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справдi вiн родовий князь. Вiн пiк ракiв, вiдповiдав невлад i ледве дочекався кiнця цього довгого, виснажливого обiду. Згодом, коли вдруге i втретє побував у царствi Клави, тримався спокiйнiше i звернув увагу на рiзьбленi, червоного дерева меблi, на темнi великi картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка пiд трiпотливим вогнем свiчок розкидала навколо сяйнi промiнцi.

У Адамадзе знову защемiло серце чи вiд жалю до себе, вiд жалю за втрачений раєм, чи вiд жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадiв вiн прийшов сьогоднi до божевiльнi, ризикуючи тим, що начальство довiдається i не схвалить цей похiд.

Старий завовтузився на лавi. Адамадзе постукав у дверi. Вiдразу клацнув замок, i на порозi вирiс санiтар.

- Гляньте, що з ним.

- Ах ти! - накинувся на хворого санiтар i витяг з кiмнати, - Мий потiм за ним!

Через кiлька хвилин санiтар вштовхнув Апостолова назад у кiмнату. Адамадзе раптом охопив сумнiв, чи вийде з його затiї що-небудь. Але нi, вiн мусив дiзнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разiв довелося прийти сюди.

- Павле Амвросiйовичу, - почав знову з самого початку, - мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домi. У вас була велика квартира - цiлий поверх, другий, а на першому був банк, пiд ним пiдвали, сховища... Ви впiзнаєте мене?

Апостолов нiяк не реагував на слова Адамадзе.

- Мене звуть Антон, а вашу доню - Клавою... Так?

Апостолов захiхiкав. Блаженний усмiх осяяв його лице.

- Клава, Клава, ваша дочка, Клава, - ще раз повторив Адамадзе.

Старий раптом кивнув.

Адамадзе пiднiсся духом. Йому навiть здалося, що вицвiлi очi Апостолова спалахнули розумними вогниками.

- Ну, от i чудово, - радо промовив вiн. - А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь... Подивiться на мене, подивiться уважно. Упiзнали?.. У вас у Харковi був великий Кредитний банк, який обiкрали бiльшовики... Але ви дещо сховали... Правильно! Сховали.

Адамадзе пiдхопився з стiльця i радо вдарив себе по стегнах.

- Адже сховали, Павле Амвросiйовичу, я знаю.

Апостолов пожвавився i теж пiдхопився, повторюючи жести Адамадзе.

- А де, Павле Амвросiйовичу, де сховали?..

Хворий i далi радо ляпав себе по стегнах i повторював: "А де? Де? Де?" Вiн навiть став пiдстрибувати в такт цим словам.

- Сядьте, - наказав, втрачаючи терпiння, Адамадзе. - Сядьте, пане Апостолов.

Оскiльки хворий не зрозумiв, що йому наказують, князь силомiць посадив його назад на стiлець. - Сидiть спокiйно, пане Апостолов, i згадуйте.

Хворий покiрно закивав.

- Я - Апостол, - сказав вiн. - Тринадцятий.

- А Гущака ви пам'ятаєте? - спитав Адамадзе. - Андрiя Гущака? Ви з ним удвох закопали золото i дiаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросiйовичу?

Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозумiти i як "так, i "як "нi", i просто непевнiсть. I раптом старий заплакав.

Вiн плакав щедро, сльози рясно зрошували його блiде i худе обличчя.

- Тихше, тихше, - як мiг, заспокоював його Адамадзе. Вiн навiть витер своїм носовичком сльози на обличчi хворого.

- Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. I де ви закопали? Пiд Харковом, Полтавою? У Києвi? Нi? У Люботинi, Мерефi, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргородi... - Адамадзе повiльно називав мало не усi населенi пункти Харкiвщини i Полтавщини, водночас пильно спостерiгаючи за виразом обличчя хворого, сподiваючись, що знайома географiчна назва викличе у нього якiсь живi асоцiацiї, якусь реакцiю i це вiдiб'ється в очах, на обличчi.

Проте ця спроба теж виявилася марною.

Адамадзе, кленучи у душi Апостолова, гарячкове мiркував, чим можна розворушити старого. Не мiг довго морочитися iз хворим. Це викличе, зрештою, пiдозру у лiкарiв. Тим бiльше що у погано опалюваному примiщеннi було холоднувато, Апостолов закляк, зiщулився, очi його погасли.

Антон Нодарович згадав, що головний лiкар не дозволив заносити у палату нiчого блискучого, бо це спровоковує хворих. Вiн розстебнув сорочку i витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий вiд тiла, який носив на грудях як талiсман.

Навiть у сiрому осiнньому свiтлi, що пробивалося крiзь грати, медальйон засвiтився, заграв вогнем.

- Павле Амвросiйовичу, - ще раз спитав майже благальне Адамадзе, - скажiть, де ви сховали свої дiаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самi не зможете їх викопати. Ось такi речi, - вiн показав медальйончик. - Я викопаю i вам принесу.