Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Вони спускалися сходами, i Адамадзе, пiдтримуючи пiд руку Апостолова; який покiрно ступав сходинками, розповiдав гауптштурмфюреру:

- Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сивашi, бувало, по груди у гнилiй водi, мiй приятель пiдпоручик Самофалов пiдчепив малярiю. Розумiєте, болото, комарня... Через кожнi два-три днi пiдпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що пiдлiтав до стелi землянки. Нiяке лiкування не допомагало, правда, i лiкiв, хiнiну або що не було.

I от наш ротний фельдшер якось сказав: "Спробую!.. Тiльки помiстiть його на нiч в окрему землянку". Жили ми тiсно: по п'ять-шiсть офiцерiв в однiй. Так i зробили. Серед ночi, коли Самофалов мiцно спав, фельдшер вскочив у його землянку i у темнотi щосили почав перiщити його рушником. Очманiлий пiдпоручик схопився i став кричати, пiсля чого вибiг iз землянки. Вранцi йому все розповiли. Вiн трохи не пристрелив фельдшера. Але - диво, пропасниця зникла, як не було.

Фельдшер пояснив: "Лiкувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана пiдпоручика малярiя так мiцно засiла тому, що з'явилася тут, на Сивашi, в обстановцi страху, який викликають червонi, що стоять навпроти, по той бiк протоки. Через те i лiкувати її треба було раптовим стресом, або, точнiше, шоком. До речi, так менi пояснював i лiкар iз психiчки"

- От, от, - погодився гауптштурмфюрер. - Ви пiдтверджуєте мою iдею. Хоч я не знаю, де i коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху вiн набрався, коли бiльшовики узяли його за шкiрки.

Тим часом усi троє спустилися у довгий коридор, перетятий залiзною решiткою, за якою стояв солдат.

Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, i вони пiшли повз анфiладу глухих залiзних дверей. У далекому кiнцi коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайнiх залiзних дверей долiтав чийсь стогiн, потiм зiрвався жiночий крик i пiдстреленою чайкою забився у тiсному пiдземеллi.

- Партизанен, - сказав гауптштурмфюрер. - Комунiстка. Уперта вiдьма, та мої хлопцi знають справу.

Вони повернули у вiдгалуження коридору, яке раптом вiдкрилося їхнiм очам. Ще кiлька десяткiв крокiв, i Раух сказав: "Тир".

Вiн штовхнув дверi, i всi опинилися у довгому примiщеннi з низькою стелею, бар'єром i мiшенями на далекiй стiнi, якi являли собою начерки людських постатей у формi солдат i офiцерiв Червоної Армiї.

Раух вiдвiв Апостолова до стiни, сам повернувся до бар'єра i витяг пiстолет.

- Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє мiсце. - Вiн прицiлився у старого. - Маленький вогняний нiмб навколо голови, - кинув до Адамадзе. - Як у справжнього апостола.

- Гер Раух, ви можете вбити!

- Я влучаю у пiдкинуту вгору марку, - пихато вiдповiв гауптштурмфюрер. - Не турбуйся. Тiльки полякаємо.

Кiлька пострiлiв, якi пролунали серед глухих стiн, здалися громами.

Апостолов закричав i упав на бетонну долiвку. Адамадзе i Раух пiдбiгли до нього.

- Ах, донерветер! - вигукнув штурмбанфюрер. - Трохи схибив. Рука! - Вiн знову, як у кабiнетi, потер лiвою правицю... - Усе через ту партизанську свиню!

Тим часом Адамадзе витяг хусточку i тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.

- Гм, кiлька мiлiметрiв, - сердито промовив Раух, - такого зi мною ще не було. Пiднiмiть його.

Дiдок був важкий. Адамадзе ледве зiп'яв його на ноги.

- Де дiаманти, золото, грошi? Де сховав? Кажи! - I Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, вiн тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом i зацьковано посмiхався.

- Золото! - закричав Раух. - Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладiть!

- Гер Раух, - втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок бiля в. уха старого. - На нього, здається, нiчого не вплинуло. А я дещо згадав... - Адамадзе таки згадав, що сп'янiлий Гущак якось бурмотiв, що щастя чекає його у Вербiвцi. Чи не в цьому ключ, чи не у цiй назвi розгадка? - Гер Раух, дайте, будь ласка, i ваш носовичок. Цей уже весь у кровi. Подумати тiльки, вухо має вiдро кровi!

- Пане Апостолов, - звернувся до знiченого старого. - Павле Амвросiйовичу, пам'ятаєте Вербiвку? Вербiвка, так? Вербiвка! Ви там залишили грошi. Поїдемо у Вербiвку, добре?

- Вербiвка, - заплакав Апостолов. - Вербiвка, грошi, не бийте мене... Я - Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, менi боляче... - У бурмотiннi крiзь сльози Адамадзе розiбрав слова: - Моя Вербiвка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..

- Нi чорта ми вiд нього не доб'ємося, - махнув рукою Раух. Здавалося, вiн починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумiв, що цього нiяк не можна допустити.

- Не думаю, гер гауптштурмфюрере, - заперечив вiн. - Адже Вербiвку Апостолов пам'ятає i слово "грошi" пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербiвку.