Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Втомившись вiд розшукiв, вiд копирсання у твердiй, скутiй холодом землi, вони покидали на снiг свої сапернi лопатки i стояли серед лiсу, не знаючи, куди кинутися далi. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сiдало в червоному хмаровиннi. Пiдiймався вiтер, посвистував у порожнiх кронах, постукував кiнчиками довгих гiлочок, як кiстяками скелетiв.

Нарештi Адамадзе, який протягом багатьох рокiв вимрiяв цей день i у мрiях своїх малював тисячi варiантiв розшуку скарбу Апостолова, запропонував:

- Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.

- Кажи, - сердито буркнув замерзлий Раух.

- Пiдемо в село.

- I?..

- Може, хтось залишився живий з тих часiв, може, пам'ятає сiчу в селi чека з анархiстами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербiвка. I, крiм всього, насувається нiч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку iще пошукаємо.

Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер i князь попрямували до села.

...Увечерi староста села - мiцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих iсторичних землях, - одержав вiд гауптштурмфюрера наказ зiбрати всiх дорослих мешканцiв у контору колишнього колгоспу.

Нагодувавши Апостолова i замкнувши його в якусь комiрку у хатi старости, Раух i Адамадзе смачно пообiдали у гостинного старости, який, як годигься, з шкiри пнувся перед високою особою гестапiвського офiцера. Потiм витягли Апостолова з комiрки i в супроводi старости рушили до ошатного, певно, перед самою вiйною пiдновленого i побiленого будиночка контори.

В конторi уже товклися зiгнанi вербiвськими полiцаями люди. На дверях стояв молодий, високий полiцай з довгими, спущеними по пiдборiддю вусами.

Коли "гостi" увiйшли, люди замовкли, принишкли, чоловiки поскидали шапки. Хоч у конторi стояло кiлька стiльцiв, що залишилися вiд колишнього умеблювання, нiхто не сидiв.

Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебiльшого жiнок, що поприлипали до стiнок кiмнати, виштовхнувши наперед кiлькох дiдiв, узяв за руку Апостолова i вiдразу почав:

- Добродiї! Оцей чоловiк, - показав на колишнього банкiра, - разом з отаманом вiльного загону Гущаком у двадцять другому роцi бiля вашого села закопав важливi документи. Щоправда, вiн нинi тяжко хворий i нiчого сам не може згадати... Придивiться, чи не признає хто з рас цього чоловiка i подiї тих днiв. Тодi ж у вашому селi чека налетiло на загiн пана Гущака i порубало його... А головне - можливо, хтось знає мiсце, де заховано документи?

Адамадзе замовк i вичiкувально дивився на людей. Зрозумiвши, що нiщо їм не загрожує, люди заворушилися i посунули трохи вперед. Але нiхто не промовив й слова.

Мовчанка затягувалася, i люди, немов вiдчуваючи вину за те, що не знають, як вiдповiсти, поопускали голови.

- Значить, нiхто нiчого не бачив i не пам'ятає? - ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дiдiв.

- Та хто його знає... - почулося з гурту. - Коли це було...

Гауптштурмфюрер i Адамадзе терпляче чекали.

- От бидло! - вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв бiля столу, неподалiк високих гостей. Вiн розумiв, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, i треба всiляко догоджати, щоб зберегти свою голову.

Раух пiдняв руку. Перешiптування у гуртi селян стихло.

- А шкода, що нiхто не пам'ятає, - калiченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. - Той, хто покаже мiсце сховки, одержить вiд щедрої нiмецької влади корову i тисячу рейхсмарок...

Серед гурту вiдчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб нiмецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрiлювала, а обiцяла як на тi часи цiле багатство. "Корова i тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цiннi для нiмцiв документи лежень у землi бiля їхнього села!"

Знову зашепотiли люди у гуртi, перепитували одне одного, розводили руками.

Рятуючись вiд незадоволення або й гнiву гауптштурмфюрера, староста запобiгливо промовив до Рауха:

- Як бачите, нiхто не знає, пане. З тих часiв пiвсела вигибло - хто з голоду, хто вiд бiльшовицького розкуркулення i енкаведе... Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто iз дiдiв згадає...

- Ну, що ж, - махнув рукою Раух, - вiдпускайте їх i скажiть, якщо хтось згадає, премiю одержить вiдразу... А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: "Ранок вiд вечора розумнiший".

...Пiзно увечерi до хати старости, де зупинилися київськi "гостi", обережно постукали. Це був молодий полiцай, який стояв на дверях контори пiд час розмови гауптштурмфюрера i Адамадзе з людьми.

Пiсля короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, вiн спитав Рауха:

- Пане гауптштурмфюрере, а правда - корова i тисячу рейхсмарок?Вiн по-собачому вiддано дивився на Рауха, i Адамадзе здалося, що навiть облизнувся, провiзши кiнчиком язика по пересохлих вiд хвилювання губах.

- Нiмецька влада не дурить! - строго зауважив Раух.

- Я знаю, - покiрно вiдповiв несподiваний гiсть. - Тiльки чи не можна частину наперед?

- Ти! - гаркнув на нього староста. - Нахаба! Що ти знаєш?!

- А знаю, - уперто повторив молодий полiцай.

- Оплата пiсля, - строго сказав гауптштурмфюрер - Розказуй!