Кульбабове вино

Дружина принесла йому сніданок і стала біля вікна, дивлячись униз, на гараж.

— Скажи мені ось що, — мовила вона тихо. — Коли та твоя машина й справді така, як ти кажеш, то чи не знає вона засобу, щоб не плодити стільки дітей? А чи не може вона зробити з сімдесятирічного діда двадцятирічного юнака? І ще одне-чи можна не зважати на смерть, якщо сховатись у твоїй напханій щастям машині?

— Сховатись?

— Якби ти помер від надсади, то що б я мала сьогодні робити? Залізти в той великий ящик у гаражі й почувати себе щасливою? І ще скажи мені, Лео: як ти дивишся на наше життя? Ти ж знаєш, як у нас ведеться. О сьомій ранку я вже на ногах, готую сніданок, виряджаю дітей, і до пів на дев’яту ви всі розходитесь. А я лишаюся сама — перу, куховарю, а треба ж іще й шкарпетки поштопати, й грядки прополоти, й до крамниці збігати, й посуд почистити. Та я хіба нарікаю? Я просто нагадую тобі, Лео, як воно давати лад у домі й скільки всього треба зробити. То скажи мені тепер: чи вміститься вся ця купа справ у одну твою машину?

— Та вона ж зовсім не так побудована!

— Дуже шкода. Тоді я не матиму часу й роздивитися на неї.

Вона поцілувала чоловіка в щоку й пішла з кімнати, а він лежав і принюхувався до вітерцю, що повівав від гаража, де була схована машина, й доносив запах смажених каштанів, що їх продають на осінніх вулицях Парижа, якого Лео ніколи не бачив…

Між зачудованими собаками й хлопчаками непомітно прослизнув кіт, замуркотів біля воріт гаража, і звідти полинув звук, схожий на шурхіт білопінних хвиль, що, розмірено, зітхаючи, розтікалися по якомусь далекому невідомому берегу.

«Завтра, — подумав Лео Ауфмен, — ми випробуємо мою машину, всі разом».

Серед ночі він прокинувся й зрозумів: щось його збудило. Десь віддалік, в іншій кімнаті, чувся чийсь плач.

— Сол? — прошепотів Лео, встаючи з ліжка.

У своїй кімнаті хлопець гірко плакав, сховавши обличчя в подушку.

— Ні… ні… — схлипував він. — Це кінець… кінець…

— Соле, тобі наснилося якесь страхіття? Розкажи мені, синку!

Та хлопець і далі гірко плакав.

І тоді, сидячи на краєчку його ліжка, Лео Ауфмен раптом надумав виглянути у вікно. Ворота гаража стояли розчинені навстіж.

Він відчув, як на голові в нього підіймається волосся.

Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув, Лео спустився вниз, зайшов у гараж і, затамувавши віддих, простяг руку перед себе.

Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини щастя обпік йому пальці.

Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він.

Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий — просто хоче зберегти щастя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки…

Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле. Серце в Лео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп’яча душа. І Лео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів перехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.

Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кімнати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно зачинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла вихопитися надвір. Тоді сів на край ліжка й поклав руку на синове плече.

— «Повість про двоє міст»? Моя… «Крамниця старожитностей»? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. «Великі сподівання»? Колись були мої, але тепер хай «Великі сповідання» залишаються йому!..

— Що це означає? — спитав Лео Ауфмен, заходячи до кімнати.

— Це означає, — відказала його дружина, — розподіл спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть з дороги, «Холодний дім» і «Крамниця старожитностей»! В усіх цих книжках немає такого божевільного мудрагеля, як Лео Ауфмен!

— Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що воно за Машина щастя! — заволав Лео Ауфмен. — А ти спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!

— «Том Свіфт і його електричний нищитель» — а це чиє? — спитала Ліна. — Ну, тут нема чого й гадати.

І, зневажливо фиркнувши, тицьнула «Тома Свіфта» Лео Ауфменові.

На кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну було поділено: одне сюди — одне туди, чотири сюди — чотири туди, десять сюди — десять туди. Ліна Ауфмен, геть заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити.

— Ну гаразд, Лео, — засапано мовила вона. — Поки я ще тут, доведи мені, що це не ти наганяєш уночі кошмари на невинних дітей.

Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим ящиком.

— Оце таке щастя? — спитала вона. — То яку ж кнопку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою і сповненою вдячності?

Тим часом коло них уже зібралися всі діти.

— Мамо, — сказав Сол, — не треба!

— Мені потрібно знати, на що я нападаюся, Соле. Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, подивилася звідти на чоловіка.

— Це важливо не так для мене, як для тебе, психований крикуне.