Кульбабове вино

— Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.

— Еліс, Томе, ходімо.

— Стривай, — мовила місіс Бентлі. — Ти не віриш мені?

— Не знаю, — відповіла Джейн. — Ні, не вірю.

— Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!

— А ви — ні,-не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. Її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.

— Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.

Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.

— Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.

Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

— Ви жартуєте над нами, — крізь сміх промовила Джейн. — А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?

— Ану, марш додому! — раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. — Нема чого тут реготатися.

— І насправді вас не звуть Елен?

— Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

— До побачення! — зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. — Дякуємо за морозиво!

— Колись і я в «класики» грала! — гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..

— Подумати тільки! — мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. — Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, — справді ні, — але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.

Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.

Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.

— Що, місіс Бентлі?

— Ідіть-но сюди, на веранду! — звеліла вона. Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.

— Що, місіс Бентлі?

Вони аж надто натискали на оте «місіс», так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.

— Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.

Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.

— Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, — сказала вона.

Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:

— Гарненька штучка!

— Ану, покажи! — вигукнула Еліс.

— А оце маленький персник, який я носила у вісім років, — провадила місіс Бентлі. — Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.

— Ой, дайте глянути!

Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.

— Та він же якраз на мене! — вигукнула вона.

— А гребінець підходить мені! — вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.

— А оцими камінцями я колись гралася.

Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.

— І ще ось! — Вона переможно відкрила свою козирну карту — фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.

— Що це за дівчинка? — спитала Джейн.

— Це я!

Дівчатка прикипіли очима до фотографії.

— Та вона ж зовсім на вас не схожа, — відрубала Джейн. — Таку картку може дістати хто захоче.

Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.

— А ще якісь фотографії у вас є? — запитала Еліс. — Де вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят — є такі?

Дівчатка в’їдливо зихихотіли.

— Я зовсім не повинна нічого вам показувати, — відповіла місіс Бентлі.

— А ми не повинні вам вірити, — сказала Джейн.

— Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!

— То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.

—І одружена я була!

— А де ж містер Бентлі?

— Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.

— Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?

— Я маю шлюбне свідоцтво.