Читаем Кульбабове вино полностью

— Швидше схоже на те, що пів на четверту, а то й четверта, — сказав Джон. — Бойскаутів навчають таких речей.

Дуглас зітхнув і поволі поставив стрілки як належало. Джон мовчки дивився, як він це робить. Дуглас підвів очі. Джон легенько стуснув його в плече.

Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився поїзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й Дуглас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком замахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми двомастами пасажирами вже гуркотів оддалік і за хвилю зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь, а потім, коли знов запала золотава надвечірня тиша, влігся між голубими рейками.

Хлопці поверталися додому.

— Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цінціннаті й стану кочегаром на паровозі, — сказав Чарлі Вудмен.

— А в мене є дядько в Нью-Йорку, — озвався Джім. — Я поїду туди й стану друкарем.

Дуглас не спитав, що збираються робити інші хлопці. Він уже чув, як гудуть поїзди, й бачив обличчя друзів, що швидко віддалялися за шибками вагонних вікон чи на задніх гальмівних площадках. Одне по одному вони зникали вдалині. Залишалися тільки голі рейки, ясне літнє небо і він сам — в іншому поїзді, що йшов у протилежний бік.

Дуглас відчув, як земля попливла в нього під ногами, й побачив, що тіні хлопців зметнулися з трави й затьмарили простір перед очима.

Він натужно проковтнув клубок, що застряг у горлі, щодуху гигикнув і, широко замахнувшись, відбив у небо уявний м’яч.

— Хто останній добіжить додому, той носороговий хвіст!

Регочучи й вимахуючи руками, хлопці чимдуж погналися колією. Попереду мчав Джон Хафф — легко, майже не торкаючись землі ногами. А Дуглас біг так, наче ноги його весь час прилипали до землі.


Настала сьома, усі вже повечеряли, і хлопці почали сходитися до гурту, один по одному грюкаючи дверима, своїх домівок і чуючи, як батьки гукають навздогін, щоб вони так не грюкали.

Невдовзі Дуглас, Том, Чарлі та Джон стояли разом з десятком інших хлопців, готові до гри в хованки й статуї.

— Тільки в щось одне, — сказав Джон. — А потім мені треба додому. Поїзд відходить о дев’ятій… Ну, хто водитиме?

— Я, — мовив Дуглас.

— Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити, — озвався Том.

Дуглас пильно подивився на Джона.

— Ну, розбігайтеся! — гукнув він.

Хлопці з криком кинулися хто куди. Джон позадкував, тоді повернувся й вистрибом подався геть. Дуглас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий розгін, що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зникнуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнув:

— Статуї, стій!

Усі заклякли на місці.

Дуже повільно Дуглас попростував лужком туди, де стояв у присмерку, мов залізний олень, Джон Хафф.

Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки очі їхні яскріли, як у білячих опудал.

А Джон стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.

Дуглас обійшов статую з одного боку, потім з другого. Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона дивилася в простір, на устах її застигла ледь помітна усмішка.

Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв Джон Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащені травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося, ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що перемолов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами й висловив чимало розважливих міркувань про життя та про все довкола. Ось очі — не сліпі, як у статуй, а сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна, яку легенько ворушить з боку в бік лагідний вітрець. Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати в місті, — і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих мідяків, зелених жабок. Ось вуха — вони тепло світяться проти сонця, схожі на рожеві персики, — а в повітрі невидимо лине його віддих, ніби присмачений м’ятою.

— Ану, Джоне, — сказав Дуглас, — гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!

— Дуг… — ворухнулися Джонові губи.

— Заклякни! — звелів Дуглас.

Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.

— Мені треба йти, — прошепотів він.

— Ані руш! Таке правило.

— Та мені ж уже час додому, — не вгавав Джон.

Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на одного. Інші хлопці й собі поопускали руки.

— Гаразд, зіграймо ще раз, — сказав Джон. — Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!

Хлопці кинулися врозтіч.

— Стій!

Хлопці завмерли. Дуглас також.

— Ані руш! — гукнув Джон. — Ні на волосинку! — Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього. — Дуг, інакше нічого не вийде, — мовив він тихо.

Дуглас дивився ген у сутінкове небо.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Одиночка. Акванавт
Одиночка. Акванавт

Что делать, если вдруг обнаруживается, что ты неизлечимо болен и тебе осталось всего ничего? Вопрос серьезный, ответ неоднозначный. Кто-то сложит руки, и болезнь изъест его куда раньше срока, назначенного врачами. Кто-то вцепится в жизнь и будет бороться до последнего. Но любой из них вцепится в реальную надежду выжить, даже если для этого придется отправиться к звездам. И нужна тут сущая малость – поверить в это.Сергей Пошнагов, наш современник, поверил. И вот теперь он акванавт на далекой планете Океании. Добыча ресурсов, схватки с пиратами и хищниками, интриги, противостояние криминалу, работа на службу безопасности. Да, весело ему теперь приходится, ничего не скажешь. Но кто скажет, что второй шанс на жизнь этого не стоит?

Константин Георгиевич Калбазов , Константин Георгиевич Калбазов (Калбанов) , Константин Георгиевич Калбанов

Фантастика / Космическая фантастика / Научная Фантастика / Попаданцы
Наваждение
Наваждение

Мы не одни во Вселенной — в этом пришлось убедиться Георгию Волкову во время предыдущего опасного расследования.Он получает свое первое задание в новой роли. Теперь ему придется забыть свою прежнюю жизнь, свое прежнее имя. Отныне он — агент Вольфрам. Агент секретной службы, созданной под покровительством таинственных Смотрителей, самой загадочной и могущественной инопланетной расы.Но во Вселенной есть и множество других цивилизаций, преследующих свои цели в отношении землян. Чем им приглянулась наша планета? Что им нужно от нас? Они следят за людьми с древних времен — те, кого мы когда-то считали богами. Те, перед кем мы трепетали и кому поклонялись. Имя им — Легион…

Андрей Борисович Бурцев , Андрей Бурцев , Кирилл Юрченко

Фантастика / Детективная фантастика / Космическая фантастика / Научная Фантастика