Кульбабове вино

Година минула серед коштовного каміння, глухих завулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вершині піраміди стояла молоденька, напрочуд жвава дівчина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сонце, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уже вона простягла йому руку й допомогла здолати останню приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на спині верблюда, наближаючись до кам’яного громаддя сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула тиха музика якихось струнних інструментів, линула й завмирала десь ген, ген, ген…

Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-відколи, давні добрі друзі, — а тим часом чай у срібному чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило бісквіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.

— Ще ніколи в житті не було мені так хороше.

— Та й мені.

— Я забрав у вас стільки часу. Мав би піти з годину тому.

— Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини, всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недолугою старою?..

Білл знову відхилився в кріслі, примружився й поглянув на неї. Тоді майже зовсім замружив очі, так що між повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив голову в один бік, потім у другий.

— Що це ви робите? — зніяковіло запитала міс Луміс. Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.

— Якщо знайти відповідне положення, — пробурмотів він, — так щоб пристосуватися, обмежити поле зору… — А подумки провадив: «…тоді можна затерти зморшки, відкинути нашарування часу, повернути літа назад…»

І раптом аж стенувся.

— Що з вами? — спитала міс Луміс.

Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він розплющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки, так щоб усе трохи розпливалося.

— І все ж таки, — мовив він, — якусь мить я бачив.

— Що ви бачили?

«Ту лебідоньку, звісно», — подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.

Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.

— Пробачте мені, — мовив він, — будь ласка, пробачте.

— Та ні, що ви… — Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі. — А тепер вам краще піти… Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів… Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір’ями вони сиділи й розмовляли — про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. Їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.

— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів, — сказала якось міс Луміс. — А пересуди вже таки пішли, правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев’яносто п’ять років.

— Я можу більш не приходити.

— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.

— Певно, що мені байдуже, — підтвердив Білл.

— А тепер, — і міс Луміс відхилилася назад, — пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.

— У Париж, — погодився Білл і злегка кивнув головою.

— Так от, — почала вона, — нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п’ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у ью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя…

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.

— А ви знаєте, — сказав Білл Форрестер, — що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

— Та не може бути!

— І це для мене величезна втіха.

— Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат…

— У вас я знаходжу все те, чого бракує їм, — доброту, розум, дотепність.