Кульбабове вино

«Онде, онде! — беззвучно вигукувала вона сама до себе. — Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!» Лавінія прислухалась. Усе тихо.

На містку — ані душі.

«Нічого там немає, — подумала вона. — Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..» Серце її вже не бухало так шалено. «Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?»

Вона знову прислухалась. Ніде нічого.

«Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію».

Вона рушила далі й знов почала лічити східці:

— …Тридцять п’ять, тридцять шість… Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти… Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок… і ще два, це вже сорок два — майже півдороги.

І раптом знову заклякла.

«Зажди», — звеліла собі подумки.

Ступила крок. Звук відгукнувся луною.

Ступила ще крок.

І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.

— Хтось скрадається за мною, — прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу. — Мало на п’яти не наступає. А я боюсь озирнутися.

Ще крок — і знов луна.

— Щоразу як я ступлю, ступає і він. Крок — луна.

Вона ледь чутно запитала в яру:

— Полісмене Кеннеді, це ви? Цвіркуни мовчали.

Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола — й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева — проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах — усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: «Що воно таке?» — а тоді подумав: «Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур». Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!..

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя — на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

«Ну, ще трохи, ще, — благала вона подумки. — Сто вісім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер — бігом через місток!»

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.

«Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!» І вона мчала містком.

«О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки… О боже, як темно і як далеко ще бігти… Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила… Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця… О боже, дай мені врятуватися… якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама… Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер — на той бік!»

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

«Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку — ввійти, замкнутись — і я в безпеці!»

А онде… яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить… а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли — рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось… і…

Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

«Відмикай же, хутчій!»

Двері відчинилися.

«Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!»

Вона захряснула двері.

— Тепер на ключ, на засув, швидше! — знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона. — Замикай міцніш, міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця — його стукіт помалу затихав.