Кульбабове вино

І дітлахи копирсалися в тих завалах, де були й якісь давні папери, й подерті парчові халати, й сувої шпалер, і старі жилетки, й мармурові попільниці, й роликові ковзани, й просиджені м’які крісла, й приставні столики, й скляні люстри. Якийсь час у фургоні чулося лише перешіптування, брязкіт і дзенькіт. Містер Джонас сидів собі, спокійно попахкував люлькою, і малі знали, що він не спускає їх з ока. Час від часу хтось простягав руку до шахівниці, чи до разка намиста, чи до старого стільця і, торкнувшись уподобаної речі, зводив очі й бачив звернений на нього лагідний допитливий погляд містера Джонаса. І тоді швидко відсмикував руку й брався шукати далі. Так тривало доти, доки кожен урешті знаходив щось єдине, найбажаніше, і вже не забирав руки. Голови підводились, і обличчя так сяяли, що містер Джонас не міг стримати добродушного сміху. І навіть прикривав очі долонею, вдаючи, ніби це сяйво засліплює його. Прикривав на якусь хвильку, і саме в цю хвильку дітлахи вигукували слова подяки, хапали роликові ковзани, кольорові кахлі чи парасольку, вискакували з фургона й бігли геть.

Та за хвилину вони поверталися, несучи натомість щось своє: ляльку чи гру, що ними вже натішилися донесхочу, забавки, з яких уж звітрилася принадність, мов солодкий дух із жувальної гумки, і настав час віддати їх кудись, де їх побачать уперше й де вони знов оживуть і потішать когось іншого. Дітлахи сором’язливо вкидали ті принесені в обмін речі у задок фургона, до вже не видних їм багатств, а тоді фургон помалу рушав далі, зблискуючи великими, схожими на соняшники колесами, і містер Джонас знову заводив:

«— Мотлох! Мотлох!
Ні, сер, не мотлох!
Ні, мем, не мотлох!»

І ось уже фургон зникав з очей, і тільки собаки, лежачи в затінку під деревами, чули ту молитву рабина в пустелі й злеґка посіпували хвостами.

— …мотлбох… — завмираючи, долинало здаля, — мотлох…

А ось уже ледь чутно:

— …мотлбох…

І западала тиша. І собаки засиніли.

* * *

Цілу ніч по тротуарах шугали примарні вихори куряви, що їх здіймав палючий, наче з топки, вітер, і гнав у різні боки, і легко опускав на теплі духмяні лужки. Від ходи поодиноких нічних перехожих тремтіли крони дерев, і з них лавинами сипався порох. Здавалось, опівночі прокидався десь в околиці вулкан, і з нього вихоплювався навсібіч розжарений до червоного попіл і обліплював грубим шаром невсипущих нічних сторожів та збуджених собак. А десь над ранок, годині о третій, дахи всіх будинків немовби займалися жовтим вогнем.

Справді-бо, на світанку все навколо зазнавало перемін. Струмені повітря неначе розтікалися з гарячих джерел і безгучно линули в нікуди. Озеро зависало величезною нерухомою масою білої пари над рибою та піском у глибочині і обдавало їх своїм пекучим подихом. Гудрон на вулицях розпливався чорною патокою, червона цегла бралася міддю й золотом, а верхівки дахів — бронзою. Дроти високої напруги із замкненою в них блискавкою погрозливо яскріли над безсонними будинками.

Цикади сюрчали все гучніше й гучніше.

Сонце не випливло з-за обрію, як звичайно, а враз затопило сяєвом цілий світ.

Лежачи на ліжку в своїй кімнаті, Дуглас аж наче-плавився, обличчя його було рясно зарошене потом.

— Ну й пекло, — сказав Том, заходячи до кімнати. — Вставай, Дуг, підемо на річку й цілий день не вилазитимемо з води.

Дуглас судомно вдихнув, видихнув. По шиї в нього стікали цівки поту.

— Дуг, ти не спиш?

Ледь помітний заперечливий порух головою.

— Тобі, мабуть, недобре? Та вже ж, весь будинок такий розжарений, ніби ось-ось спалахне.

Він поклав руку Дугласові на чоло. То було майже однаково, що доторкнутися до гарячої плити. Том злякано відсмикнув руку, повернувся й побіг сходами наниз.

— Мамо, — сказав він, — Дуг дуже захворів.

Мати, що саме діставала яйця з льодовні, на мить спинилась, і на обличчя їй набігла тінь тривоги. Швидко поклавши яйця назад, вона пішла слідом за Томом нагору.

Дуглас за цей час і не зворухнувся.

Цикади вже аж верещали.

Опівдні, примчавши так швидко, наче сонце гналося за ним, щоб спалити на місці, лікар зупинив автомобіль перед чільним ґанком, виліз, засапаний, із стомленими очима, і мовчки віддав Томові свою валізку.

О першій годині лікар вийшов з будинку, скрушно хитаючи головою. Том і мати лишилися стояти за сітчастими дверима, і лікар, обернувшись, тихо повторив їм знов і знов, що не може сказати нічого певного… не може… нічого певного… Потім надів солом’яного капелюха, подивився, як в’яне й сохне під пекучим сонцем листя дерев, трохи повагався, наче перед ним розверзлося пекло, а тоді шаснув до автомобіля. З вихлопника машини шугнула хмара сизого диму й ще хвилин із п’ять колихалась у повітрі.