Лазарит

Коли ж поширилася чутка про те, що король Ґвідо, попри колишні поразки, збирається відвоювати Сен-Жан-д’Акр, до нього почали стікатися воїни орденів, і військо короля Єрусалимського росло, мов на дріжджах: Ґвідо бажали підтримати тамплієри, госпітальєри, з Іспанії прибули лицарі ордену Калатрави і Сантьяго;[94] потім пізанці, генуезці, венеціанці – комуни цих італійських міст мали свої торговельні подвір’я в Акрі і готові були битися, щоб їх повернути. Під знамена Ґвідо стікалися воїни з усієї Європи – загони з Англії на чолі з архієпископом Кентерберійським, рештки армії Фрідріха Барбаросси на чолі з його сином Фрідріхом Швабським, а також данці й австрійці, вірмени та французи. Цих сил вистачило, щоб стримати й відкинути армію Саладіна, що поквапилася на допомогу гарнізону Акри. Султан не міг упоратися з відчайдушними сміливцями на чолі з королем Ґвідо де Лузіньяном. Аморі, який саме в цей час утік з мусульманського полону, був захоплений звитягою молодшого брата. І хоча досі Аморі був неабиякої думки про воєнні таланти Ґвідо, він не міг не відзначити, як грамотно розташоване військо хрестоносців на карській рівнині: кільце зміцненого табору навкруги багатовежової фортеці зовні було обнесене земляними валами й ровами – отже, облога тривала, а натиск сарацинів, які оточили табір, стримували укріплення.

Усі спроби мусульман узяти табір осадників штурмом розвіялися за вітром, а тим часом до хрестоносців зі свіжими силами приєднався граф Генріх Шампанський, який негайно присягнувся у вірності королю. Тоді вже й Конрад Монферратський вирішив не відсиджуватися більше за могутніми мурами Тира й разом зі своїми людьми прийшов в укріплений табір. Більше того: він мало не загинув в одній із сутичок, якби не Ґвідо, який урятував недругові життя.

– Це була помилка, – зауважив Аморі, щоб відволікти брата від гірких думок. – Конрада не варто було рятувати, краще б ти покинув його наодинці з власною долею.

– Я вчинив як лицар і християнин – вирвав єдиновірця з лабетів язичників-сарацинів.

– А він і не подумав би тебе рятувати! – Аморі зневажливо сплюнув: цього разу пісок і курява, що літали в повітрі, були тут ні до чого.

Ґвідо зітхнув і накинув на свої кучері каптур чорного наплічника, відразу ставши схожим на ченця.

– Аморі, коли я був у полоні в Саладіна, султан поставився до мене з вишуканою ввічливістю. Ми часто розмовляли, і я відповідав на його запитання, аж поки збагнув, що, прикриваючись допитливістю, він хитро вивідує в мене про людей мого королівства: барона Ібеліна, з яким він саме домовлявся про здачу Єрусалима, патріарха Іраклія, котрий покинув Священне місто, відмовившись викупити полонених, про пасинків Раймунда Триполійського. Так він збирав відомості про воїнів, з якими ще тільки мав зіткнутися. О, ця людина хитра, мов змій, він нічого не робить просто так. Тому з певного часу я облишив ці розмови і на всі його запитання мовчав.

«І дарма, – насмішкувато подумав конетабль. – Ні, Ґвідо, ти ані стратег, ані політик. На твоєму місці я б такого намолов цьому невірному, що в нього б очі на лоба вилізли».

Ґвідо був занадто чесний і відвертий, тож замість того, щоб увести ворога в оману, вирішив мовчати. Дивовижно: як він примудрився досі керувати королівством? У мирний час Ґвідо це вдавалося цілком непогано. У душі він був будівничим – за його наказами зміцнювали міські мури, а на торговельних шляхах зводилися сторожові вежі. Він дозволив мусульманам і євреям вільно торгувати на своїх землях, аби лише вони справно поповнювали митом та податками його скарбницю. За правління Ґвідо орденські брати приборкали розбійників на дорогах, і подейкували, що навіть беззахисна юнка, не остерігаючись, може здолати шлях від Триполі до Гази. Але, попри всі свої чесноти, Ґвідо був страшенно наївний: він вірив людям. Усе закінчилося долиною Хаттіна.

Саме Хаттін йому й не могли пробачити. І Конрад Монферратський за кожної нагоди дорікав королю цією жорстокою поразкою і тим, до чого це призвело, поки він, Конрад, не зупинив Саладінову кінноту під Тиром, повернувши християнам бодай слабку надію. Сибілла ж заради чоловіка віддала сарацинам Аскалон – одну з найкращих фортець, гарнізон якої чинив такий відчайдушний опір, що аж султанові доводилося вкотре відкладати штурм Єрусалима. Ось чому згодом Конрад кинув в обличчя Сибіллі та її чоловікові, що не бажає визнавати їх королями цієї землі.

І після такого Ґвідо рятує його в бою! На що він сподівався? На те, що спраглий влади й могутності Монферрат зрозуміє: Ґвідо де Лузіньян не ворог нікому, хто бореться за Святу землю? Конрад просто не міг оцінити такої позиції – це суперечило його природі.

– У Монферрата занадто мало людей, – зауважив Аморі. – За Божими і людськими законами, король – ти. Тебе помазано на царство в храмі Гроба Господнього! Одружившись із сибіллою, ти здобув владу!

– Але Сибілла померла. Вона й лише вона робила з мене короля. Подруга, дружина, захисниця… Якої більше немає.