Лазарит

Мартін завмер. Джоанна співала, а він немов наживо бачив її червоні яскраві вуста – такі повні, ніжні, солодкі… Бачив її лагідну, вершково-білу шию з виярочком між ключицями в мить, коли Джоанна закидала в його обіймах голову, немов її кудись затягував потік чорного, як нічне море, волосся. І груди з рожевими сосками – наповнені, мов стиглі плоди… І дивовижний вигин талії та стегон…

Її будова була такою досконалою, що він цілковито втрачав голову, здавалося, ніколи досі йому не випадало тримати в обіймах нічого прекраснішого. Однак… а як же Руф?!

Думка про наречену привела його до тями. Руф – це чистота, спокій, нарешті, дім, де вона на нього чекає. Мирне пристановище після небезпечних поневірянь. А Джоанна… Хіба мало може бути жінок у чоловіка, поки він знайде ту, єдину, з якою проживе все життя, від якої захоче мати дітей?!

«Джоанна – це лише солодка мить, – вирішив нарешті Мартін. – Сліпучо красива, палка, мені з нею неймовірно добре. Та не сьогодні-завтра море вгамується, і наші шляхи розійдуться назавжди».

Він проминув садок і зійшов на обвиту виноградною лозою терасу, де зібрався весь їхній маленький загін.

Так уже повелося, що в Олімпосі вечори вони проводили разом, як доти в дорозі сходилися порозмовляти при багатті. Тут ніхто не заперечував, щоб лицар-госпітальєр сідав біля пані і брав її руку у свою долоню. Тут закушували, теревенили, слухали спів леді Джоанни під акомпанемент тихих струн лютні, а часом і самі заводили старовинних саксонських балад. Мартіну подобалися ці довгі-предовгі наспіви. У них ішлося про славне минуле, про битви й перемоги, про зелені луки та стрімкі річки Англії, що в них воїни напувають своїх коней, а потім сходяться при древніх каменюках, біля яких, кажуть, досі витають духи колишніх королів і язичницьких божеств.

Джоанна невідривно дивилася на свого лицаря, і її очі сяяли під густими віями, немов зорі.

– Ти був у коменданта Чезаре?

Мартін кивнув. Він досі думав про Руф, тому голос його пролунав сухо. Так, він розмовляв із комендантом, але Чезаре да Гузіано поки що не може надати їм судно. Доведеться чекати, поки з’явиться путній корабель, бо вітрильний човен, на якому припливли кіпріоти, побитий після бурі й потребує ґрунтовного ремонту.

– Сер, але ж ви нас іще не покидаєте? – запитав один із воїнів, кирпатий та білявий Освальд. – Із вами почуваєшся впевненіше.

«Ще б пак, – подумки всміхнувся Мартін, – я скрізь за вас плачу».

Хоча ці хлопці не так уже й дорого йому обходяться. Він уже добре всіх їх знав. Освальда, непоганого риболовця, який завжди приносив свіжу форель, запального Томаса, котрий негайно вгамовувався, якщо леді стиха його осаджувала, близнюків Катберта й Едвіна, дуже набожних, хоча це зовсім не заважало їм горлати пісень про старих богів Англії та про поєдинки героїв із чудовиськами. Ну і, звісно ж, кухаря Бритріка, який завжди зустрічав Мартіна, широко всміхаючись.

– Ви прийшли саме вчасно, сер, – зауважив той, поливаючи лимонним соком камбалу-тюрбо, що шкварчала на вогні. – Сподіваюся, ви не дуже наїлися в коменданта Чезаре?

Мартін не став говорити про те, що комендант ледве стримався, щоб не вихлюпнути йому вино з чаші просто в лице. Нехай думають, що генуезець приймає його ніби дорогого гостя.

На терасі горіли олійні лампи, їхнє світло було рівним – море й далі буркотіло при майже повному безвітрі. У кронах дерев попискували кажани, Санніва накривала на стіл, усміхнено відмахуючись від чоловіка, що намагався вщипнути її за стегно. Ще гарячий хліб, густа юшка з крабів і мідій, свіже масло й мед із сусідської пасіки. А місцеве вино – взагалі розкішне: темне й густе, трошечки терпке і в міру солодке.

Білявий Освальд похвалився, що був у порту і бачив: ночви з Кіпру майже полагодили. Отже… Він не закінчив, бо запальний Томас міцно вдарив його в бік:

– Що, хлопче, сильно кортить у Святу землю?

– Ти, мабуть, забув, що наш обов’язок – доправити міледі до її брата. Ми ж у цьому заприсяглись, покидаючи Незербі, – пробурчав Освальд.

– Схоже, ти хочеш, щоб ми всі згинули в морській безодні? – промимрила Ґодіт. І негайно обернулася до лицаря, привітно усміхаючись: – Чи не бажаєте, сер, іще шматочок риби?

Рудий Ейрік попивав винце й розмірковував, що добре було б залишитися тут назавжди: розводити бджіл, торгувати медом. Він навіть згоден ходити з молодою дружиною в церкву до цих схизматиків і вистоювати безкінечно довгі ромейські служби. Рудому було начхати – питаннями віри він переймався найменше, зате Санніва від цих слів аж руками сплеснула, тож Ейрік змушений був запевнити її, що про церкву це він так, ляпнув, не подумавши.

Пізно вночі, коли Мартін із Джоанною лежали, відпочиваючи після першого любовного герцю, жінка ледь піднялася й запитала: чи довго ще їм насолоджуватися своїм щастям?

Мартін дивився на неї, осяяну світлом ґнотика, що плавав у мисочці з олією: темна маса волосся огортала Джоанну з ніг до голови, але його вуста знали кожен її родимчик, кожен вигин, усі таємні куточки. Дивовижне тіло, дивовижний аромат: світла шкіра англійки пахла солодкими вершками…