Лазарит

Мартін сидів у дальньому кінці столу, коли-не-коли позираючи на Джоанну, яка слухала розповідь небожа про події на Кіпрі.

– Ви й гадки не маєте, міледі, як ми всі стривожилися, коли корабель принцеси Беренгарії та Іванни Плантагенет не прибув у призначений термін до місця збору на острові Крит. – Граф відсунув від себе таріль із медовими пиріжками, оскільки не міг більше з’їсти й жодного. – Не з’явився їхній юісьє і на Родосі, куди згодом перебазувався флот Річарда. Ми боялися найгіршого й весь час молилися, щоб цих високородних дам оминула лиха доля – бути поглинутими морською безоднею. Нарешті на Родос прибув благородний тамплієр Робер де Сабле, повідомивши: у відкритому морі він зустрів торговельне судно, капітан якого сказав йому, що корабель із нашими дамами на борту бачили біля берегів Кіпру. І король звелів нам негайно вирушати туди.

Справжнє диво, що ми прибули так своєчасно: ще кілька годин, і човни з воїнами Ісаака Комніна, які оточили юісьє суцільним колом, взяли б судно на абордаж. Звісно, побачивши кораблі під прапором Річарда Левове Серце, вони мерщій відступили, а Іванна Сицилійська згодом стверджувала, що лише завдяки молитвам принцеси Беренгарії Річардові судна прибули вчасно. Але Річард не з тих, хто здатен простити образу, завдану його нареченій та сестрі. Щойно дві шляхетні дами опинилися на палубі флагманського судна, а скалічений і напівзатонулий юісьє спорожнів, король наказав атакувати негідників. Це вже було справою його честі! – гордовито завершив Роберт.

Мартін спробував приховати усмішку. Складно уявити войовничого правителя, котрий би відмовився від такого ласого шматка, як острів Кіпр – укритого лісами, плодючими полями й виноградниками, джерелами й зручними бухтами на узбережжі.

– Отже, – вів далі Роберт де Бомон, – Річард віддав наказ «До зброї!», і його кораблі посунулися на Ісаакові галери, які той необачно протиставив флоту короля Англії. Але капітани на цих суднах були не такими дурними, як їхній очільник, тому один за одним почали здаватися, за винятком тих, що встигли вислизнути у відкрите море. Ісаак же очікував на березі з військом, сидячи на розкішному білому як сніг жеребці місцевої породи. Самозваного кіпрського імператора оточили його прибічники. Коли ж Річард і його лицарі сіли в човни й на веслах пішли до берега, Ісаак наказав лучникам стріляти, але сильний вітер відносив стріли від цілі, зате арбалетники, що супроводжували Річарда, поціляли важкими литими болтами без промаху. Це дало можливість воїнам нашого Лева висадитися на берег без суттєвих утрат.

– Весь цей час я був біля мого короля, – сіро-зелені очі графа Роберта сяяли від спогадів про ці події. – Я йшов за Річардом слід у слід, і, коли ми наштовхнулися на барикади, які звів цей лопух Ісаак, і сховалися за ними, – ото вже ми насміялися! Замість того, щоб захистити цього надутого пихатого Комніна, вони надійно прихистили нас! Залишалося тільки вознести хвалу Святому Георгію за те, що все так вдало склалося.

– А чому ви зверталися до Святого Георгія, а не до архістратига Михайла, як колись, або до саксонського Святого Едмунда? – поцікавилася Джоанна.

Роберт Лестерський весело всміхнувся.

– Ви, певно, ще не знаєте, міледі, але Річард Левове Серце обрав цього воїна-святого нашим небесним покровителем, і бойовий клич «Святий Георгій за стару добру Англію!» підхопили всі хрестоносці наших країв.

– А як же Святий Едмунд? – здивувалася Джоанна. – Адже його могилу в Бері-Сент-Едмундсі на сході Англії…

– І досі шанують! – продовжив Роберт. – Однак Річард заприсягнувся повернути церкві мощі Святого Георгія, захоплені невірними в Леванті, і всі ми сподіваємося, що святий не позбавить нас своєї милості. Як не позбавив і тоді, коли ми під прикриттям арбалетників вискочили з-за цих загорож в порту Лімасола й кинулися на Ісаакових кіннотників. Уявляєте, міледі? Ми були пішими, але метнулися навтьоки, щойно напоїли свої мечі їхньою кров’ю, рубаючи вершників і коней та добиваючи тих, які впали.

Джоанна поморщилася, але слухала далі, не перебиваючи.

– Ісаак зі своєю армією розташувався в передгір’ї неподалік від Лімасола, готуючись наступного дня продовжити битву. Однак лицарі-хрестоносці всю ніч перевозили на берег своїх бойових коней. Оскільки ж під час морського переходу жеребці висіли в трюмах на спеціальних лямках, їх до світанку вигулювали по берегу, аби вони набралися сили. Водночас було вислано розвідників, щоб уточнити розташування супротивника. І вдосвіта Річард на чолі кількох десятків важко озброєних лицарів-кіннотників уже готовий був іти на ворога. Та несподівано до нього звернувся один із його кліриків, який поночі розвідував диспозицію Комніна, і почав благати короля відмовитися від цього плану, мовляв, сил в імператора достолиха. «Шановний, – заперечив Річард, – в ім’я Господа і Пресвятої Діви, читайте писання, а справи лицарські дозвольте розв’язувати нам, грішним».