Лазарит

Це було цілком куртуазно, та все ж Півонія запитально поглянула на брата. Річард ледь помітно кивнув, продовжуючи усміхатися, і вона дозволила Філіпові обійняти й поцілувати себе.

– Ах, серденько Півоніє! – зітхнув Капетінг, знову сідаючи. – Колись я мріяв, що одного прекрасного дня на весь світ оголошу про нашу любов. Але тепер мені залишається лише бідкатися та шкодувати. Сподіваюся, повітря милої батьківщини зцілить мене від лютої туги.

– Жар добрячої сутички теж непогані ліки від цієї болячки, правда ж, Філіпе? – бадьоро відгукнувся англійський король. – І коли наші знамена знову замайорять над вежами Священного града… До речі, любі дами! Допоможіть мені переконати цього упертюха приєднатися до обітниці, яку я сподіваюсь отримати від усіх очільників хрестоносного воїнства: вони повинні заприсягтися провести у Святій землі три роки – саме стільки необхідно, щоб остаточно здолати ворогів Христової віри. Чи принаймні не повертатися додому доти, доки Єрусалим не буде відвойовано в Саладіна!

Він промовив це так, щоб його чули навіть у віддалених закутках зали. Першим Річарда підтримав герцог Бургундський. Вискочивши зі своєї до біса незручної софи, він вигукнув, що хоч цієї миті готовий дати таку обітницю, і виразно поглянув на свого короля. Але той мовчав, здавалося, що він переймається винятково дольками абрикосів у цукровій пудрі.

– Філіпе, а що ви на це скажете? – не витримавши мовчання союзника, звернувся до короля Франції Річард. У голосі його разом з улесливими інтонаціями вчувався пригамований лев’ячий рик.

– Ах, дорогий друже, – кладучи до рота чергову лакоминку, відгукнувся той. – Хвороба повелася зі мною значно жорстокіше, ніж із вами. Тому я поки що не беруся давати обітниці, дотриманню яких можуть перешкодити мої тілесні та душевні недуги.

– Але ж ви не покинете нас без захисту серед сарацинських полчищ, ваша величносте? – лукаво поглянула на нього Іванна.

– Хіба можна вважати себе беззахисною під опікою такого величного брата? – усміхнувся Філіп, і стало помітно, що хвороба позбавила його не лише чималої частини волосся, а й кількох зубів.

Повисла незручна пауза. Ніхто не наважувався прямо звинуватити короля Франції у зраді святій справі, але й ніхто не замірявся наполягати, не знаючи, що насправді в нього на думці і як це може позначитися на подальшому розвитку подій.

Річард відкинувся на спинку крісла, обличчя його спаленіло, могутні руки стиснули бильця, та йому таки вдалося стриматися.

– Заспівай нам, Блонделю! – звелів він менестрелеві.

Той ударив по струнах і затягнув пісню, що її виконували хрестоносці, славлячи відважного Річарда Левове Серце, який привів їх до перемоги в Акрі:

Річарда славив увесь ратний стан!
Воїни мовили: цей в християн —
Очільник найкращий!
І мирного часу він, і в бою
Господа волю сповня – не свою!..

Філіп уважно слухав, і його обличчя поступово змінювалося – наче він їв не солодку абрикосу, а підгнилу цитрину.

Як же всі вони тепер захоплюються Річардом! А ще ж зовсім недавно табір хрестоносців готовий був збунтуватися, коли Річард звелів викинути звідти всіх торговців, хвойд і примусив будувати облогову техніку й копати землю не лише простих латників, а й опоясаних лицарів. До Філіпа тоді потягнулися обурені скаржники, що проклинали нахабне самоуправство Плантагенета. Утім, від його грошей вони не відмовлялися й охоче їх брали, а Річард пильно стежив, щоб наймані ним люди відпрацьовували своє жалування як зі зброєю в руках, так і з киркою. А потім усе налагодилося: у таборі було встановлено порядок, а з ним прийшла й віра у святість їхньої справи. Воїни Христа тепер частіше молилися, а не скаржилися на відсутність шльондр та торговців опіумом. Коли ж Акра впала, цю перемогу приписали наполегливості й рішучості Річарда. Немов не Філіп вів своїх воїнів на штурм і не його Праща Господня зруйнувала Прокляту вежу!

Безперечно, хрестовий похід був їхньою спільною справою. Але хоча Річард і вважався васалом короля Франції, саме його, Плантагенета, людський поголос іменував очільником хрестоносного воїнства. Тому й складалися славоспіви, як той, що його зараз виконує Блондель…

Річард сяяв усмішкою, коли запальний мотив примушував усіх присутніх підспівувати менестрелеві. Блондель, закінчивши відклав лютню, а герцог Бургундський, незважаючи на свого сюзерена, почав бурхливо аплодувати.

Король Англії схилився до Філіпа:

– То що, кузене, чи готові ви воювати зі мною проти Саладіна, щоб трубадури оспівували й ваше ім’я? Я буду щасливий розділити з вами воїнську славу!

– Бачить Бог, мене втомлюють ці войовничі солдатські співанки. Я волів би почути щось ніжніше, мелодійніше та більш піднесене. Здається, я угледів там прекрасну співунку мадам Джоанну де Рінель? – він примружився, роздивляючись мовчазну темноволосу даму, напівсховану за розлогим листям пальми.

Річард зробив Джоанні знак.