Лазарит

Ще гірше було те, що й інші помітили його вагання та непевність, а пажі, які служили з ним у д’Обіньї, просто в очі називали його бастардом. Він жорстоко бився з цими хлопчаками за своє добре ім’я, та йому, однак, не вірили й насміхалися над ним ще дошкульніше. Зрештою він перетворився на відлюдника, збайдужів і став різким навіть із батьком, якого вважав брехуном, нехай навіть із милосердя. Їхні стосунки остаточно зіпсувалися, Артур де Шампер почав уникати Вільяма, натомість його ніжну прив’язаність до малюків Гая та Генрі помічали всі. Попри чималі зусилля, матері так і не вдалося примирити розгніваного чоловіка і зухвалого сина, а сам він із жахом усвідомив: навіть його батьки, котрі мали величезну владу, були в милості короля, бояться ганьби, яку він накликав на них своїм народженням.

Тоді він і оголосив, що збирається стати тамплієром. Це був крок, який усіх улаштовував. Узяти одного з де Шамперів у свої лави для ордену було почесно й бажано, для сім’ї це теж вважалося за честь, адже за тих часів чимало нащадків знатних родин прагнули вбрати білий плащ із червоним хрестом і битися за святу справу. Але ті нащадки не були старшими синами!

Саме тоді лорд Артур, усвідомивши все, спробував налагодити стосунки із сином. Однак нічого з того не вийшло – вони зовсім розсварилися, батько поїхав, і більше Вільям його не бачив до тієї миті, коли Артур де Шампер прийшов на пристань попрощатися із сином перед його відплиттям до Палестини. Прощання вийшло вельми стриманим. Єдиною, за ким Вільям шкодував і перший час тужив, була його мати. Із сером Артуром усе простіше – він більше не вважав його батьком. Два горді де Шампери холодно поглянули один на одного, вклонилися, і на цьому все. Потім тільки леді Мілдред вряди-годи писала синові.

– Я не шкодую, що обрав цей шлях, – підвів голову маршал. – Я багато чого досягнув в ордені й чимало воював на славу Господа. Але коли ти приїхала, Джоанно… Я багато думав про це й раптом збагнув, як глибоко образив батька. Мабуть, із роками в мені заговорила його кров, адже спершу ти, а потім і король Річард не раз зауважували, який я на нього схожий. Не на мерзотника Юстаса, не на короля Ґвідо, на якого я скидався в дитинстві. Я став істинним де Шампером! Та, на жаль, тепер до кінця своїх днів не вимолю в нашого батька пробачення. Чуєш, дівчинко? Я сказав: у нашого батька!

Джоанна звелась і рвучко ступила до нього. Їй хотілося доторкнутися до брата, обняти його, але вона спохопилася й знову сіла в крісло. Ні, їй не можна! Тому й просто сказала:

– Я й миті не сумнівалася, що ти мій брат. Саме так про тебе казали вдома, але коли я побачила тебе на власні очі…

– Я тоді повівся дуже холодно й відчужено, – у Вільяма на вустах з’явилася ледь помітна усмішка. – І цим налякав свою сестру. Прости мені, Джоанно. Сподіваюся, коли ти повернешся й побачишся з батьком, ти перекажеш йому мою сповідь. І скажеш, що всі ці роки я любив його. А все, що мені вдалося зробити на своєму віку, – задля доброго імені нашого роду, задля честі де Шамперів… Я надіюся на тебе, сестро!

Але Джоанна раптом зів’яла і знову вкуталася в покривало, немов звідкілясь дихнув крижаний вітер зими.

– Я більше не повернуся додому, Вільяме. Це неможливо.

– Але чому, в ім’я Пресвятої Діви?

Джоанна мовчала, однак він її і не підганяв. Йому потрібна була правда. І Джоанна це розуміла. Вона знову звелася, підійшла до столу й глянула на фоліант з безліччю закладок.

– Абеляр? – здивовано запитала вона. Перегорнула кілька сторінок і прочитала впівголоса: – «То були дні, коли я пізнав, що значить: страждати; що значить: соромитися; що значить: впасти у відчай».

Її плечі раптом затрусилися від плачу, але вона вмить випросталася й різко обернулася до брата.

– Ти не зрадієш від того, що почуєш!

Вільям знову згадав звістку, яку знав про її чоловіка. Якщо річ у ньому, то Джоанна легко це переживе. Усе не так уже й складно.

Та вона заговорила про інше:

– Ти багато говорив про честь, Вільяме. Так-от: я розтоптала свою честь, віддавшись дорогою незнайомцеві.

На свій подив, тамплієр сприйняв це повідомлення спокійно. Що ж… З таким чоловіком, як у Джоанни…

– Від мене про це ніхто не дізнається, – запевнив він сестру. – А ти постарайся про все забути.

– Не можу. Бо мій коханий… Той, кому я довірилася й віддалася, виявися прокаженим. Коли ми були… з ним… я про це не знала. Та згодом, на Кіпрі, я побачила його у вбранні лазарита. І ось… я із жахом чекаю, коли на мені з’являться ознаки лепри…

Вільям мовчав. Його очі розширилися. Немов чужа заледеніла рука до болю стиснула серце. Він дивився на сестру – таку красиву і таку печальну… О, чи йому не знати, які вони, спотворені проказою, в якій нужді й самотності доживають віку! І ось – Джоанна…

Глухо скрикнувши, він рвонувся й міцно притиснув її до себе. Як найдорожче, те, що необхідно врятувати і зберегти.

Джоанна приголомшено завмерла в його обіймах. Спершу вона відчула полегшення, але потім випручалася і відступила.